НОВІ РЕАЛІЇ

Минуло кілька років. Так мало і так багато водночас. Але зупинюся на найголовніших подіях. Як і було домовлено перед початком третього курсу, Олеся поселилася у гуртожитку разом зі мною у 22. Час від часу до нас приєднувалась Ірка, яка то жила на квартирі у далекої родички, то тікала від неї до нас.  

Перші місяці Олеся була як позбавдений емоцій робот, особливо нічим і ніким не цікавилася. Я підлаштувалась під її монотонне існування. Зранку пари, пообідді звичайні студентські рутини мешканців гуртожитку, ввечері домашка і підготовка до наступних занять. А от по вихідних я намагалася поступово повертати її до життя. Спершу витягувала її до міста на морозиво чи до кав'ярні, потім до парку кататися на атракціонах і тішитися, як дітлахи, жуючи аж до притору солодку вату. Вона спочатку не погоджувалась, але переперти мене було зась, тому вже наприкінці вересня ми започаткували наші регулярні вилазки. 

Через раз до нас приєднувалась Ірка, життя якої теж не вирізнялося яскравими чи щасливими подіями. Вона повсякчас нарікала то на докучливих батьків, що з нетерпінням очікували її щовихідних для допомоги по господарству, то на тітку, що клепала її мізки у стилі рідної мамці. 

- Це взагалі фігня повна, - жалілася вона якось на свою гірку долю, коли ми сиділи у поки ще відкритому кафе пізньої осені неспішно сьорбаючи смачне капучино, - вони хочуть, щоб я і відмінницею була, і тітці все дома мила-прибирала, ще й чи не кожного тижня до них приїжджала то картоплю копати то хату білити! Найшли дурепу! Варто було з десяток дітей наклепати, хтось би при них і залишився їшачити, проте мені такої радості не потрібно! 

Ми співчутливо кивали головами, проте нічого не казали у відповідь. Та Ірці і не потрібні були наші слова, бо розділяли ми її думки чи ні, це її абсолютно не хвилювало. Ми розуміли, що їй просто необхідно було висказатися, випустивши пару, а наші вільні вуха - це все, чого вона потребувала. До того ж, не будь поруч її, ми б реально зачахли від нудьги та тиші, тому виходило, що ми таким чином виручали одна одну. 

Раз на місяць ми також зустрічалися з Христинкою. Вона встигла завестися новими друзями, хоча і про нас не забувала. Новообрана професія була їй до душі - дівчина із задоволенням поринула у педагогічні тенета. Додому вона теж не поспішала навідуватись, хоч її колишня любов зі своєю пасією і покинула рідне село, Христині батьки по досягненню нею повноліття почали систематично налаштовувати її на майбутній шлюб. І той факт, що нареченого на горизонті і близько не було, їх не зупиняв, адже у їхній релігійній общині, певно, для цього годився будь-який вільний молодик, було б лише у дівчини бажання стати під вінець.   

Словом, всі мої подруги і чути нічого не хотіли про хлопців. Тому я свої стосунки і всі емоції, пов'язані з ними, ховала глибоко в душі. Ми дуже рідко тепер бачилися з Єгором - додому першого семестру я навідувалась двічі: всередині жовтня і на початку грудня. Звісно, час мого приїзду узгоджувався з ним - ми списувалися спершу чи не щодня, а з часом все рідше. Бо банальні повідомлення типу “Що робиш?” і “Як справи?” можуть кого хочеш довести до сказу. Ми так і зустрічалися з ним спершу у компанії друзів, а потім у нашому затишному дачному прихистку. Добре, що хтось із батьків додумався поставити там електрообігрівач, бо ми б дуба були врізали від холоду. Певно, це була татова ідея, бо здавалося мені по його очах, він все знав, хоч і не виказував у зв'язку з цим ні ствердження, ні осуду. 

Той Новий рік, як і наступний, ми зустрічали у компанії звичних друзів. Шурка з Костиком, Віталій з Анджелою, Сєня з Людмилою і ми з Єгором. Звір все ще був в армії, і, о диво, йому Ірка таки нашкрябала пару листів, швидше із жалю, ніж із симпатії. Та він все одно тішився, і щоразу, коли говорив телефоном з Єгором, передавав “привіт” і мені і їй.  

Навесні Єгор навіть потрапив до моєї “палати”. Не те, щоб він спеціально зібрався до мене в гості, просто був проїздом у нашому обласному центрі, от і завітав. Олеся відразу злиняла до Іри на квартиру, а я мусила добряче підмазати вахтерці, щоб не здала мене виховательці гуртожитку, бо тій тільки дай привід для виносу мізків.  

Ми добу майже не виходили з кімнати. Ну по-перше, нам було чим зайнятись, бо я його майже два місяці не бачила, а по-друге - ну чого я мала його випускати зовні, коли там табунами гарцювали дівчата на будь-який смак (адже хлопці жили лише на першому поверсі, а на другому і третьому одні дівчата). 

Єгор не захотів, щоб я проводжала його на вокзал, бо ж це парубки з дівчатами мають водитися, а не навпаки, тому ми розпрощалися на зупинці маршрутного таксі біля гуртожитку. Навіть коли бус зник із виду, крутнувши в повітрі стрічками легкої куряви, я все ще стояла, дивлячись на спорожнілу дорогу. Ми так і не сказали ще один одному тих самих заповітних слів, проте не знаю, чи змінили б вони щось, якби були озвучені. З задуми мене вивело його повідомлення “Я вже в поїзді, бережи себе, мала”. Аякже, бо що ще мені залишалося? 

Повернувшись додому, Олеся чи не вперше завела мову про стосунки, правда, поки лише мої: 

- Скільки разів ви з Єгором бачилися після літа? 

Я на хвильку задумалась, виходило дійсно небагато: 

- Якщо не рахувати зимових канікул, бо тоді здибалися чи не щодня, то вчора був шостий раз. Хочеш цим щось сказати? 

Та їй і не потрібно було виказувати свої думки вголос. Звісно, такі рідкі зустрічі не вписувались в поняття “нормальних” відносин. Хіба дорослому хлопцеві вистачить такого мізеру інтиму? 

- Не хочу тебе засмучувати... - обережно почала Олеся. 

- Думаєш, я не розумію? - перебила її я, не маючи бажання почути від неї те, що не наважувалась сказати сама собі, - та що накажеш робити, кидати його чи навчання? 

-  А від чого тобі було б легше відмовитися? - натомість поцікавилася вона. 

- Ну і питання, - спантеличено відізвалася я, бо хоч мене і тішило, що Олеся почала чимось цікавитися, проте навіщо далися їй мої стосунки? - Не хочу я ні від чого відказуватися, мене на даний час все влаштовує. Чи скажеш, що я тепер як Ірка, лише терпітиму і прощатиму?