СЕРПНЕВІ АКОРДИ

Літо похапцем добігало кінця, щедро обпікаючи нас гарячими полуднями, однак безжально протвережуючи прохолодними ранками. З Сашкою я перетнулася через декілька днів, і то випадково, коли мама відправила мене на закупи. Вона йшла у компанії мало знайомої мені високої дівчини по іншому боку вулиці. Я вдала, що поспішаю, тому лише помахала їй рукою, мімікою показуючи, що зайнята по горло. На свій подив я усвідомила, що практично не маю про що з нею зараз розмовляти. Невже ця дружба вже вичерпала свій ресурс? Чи ми просто стали одна одній не потрібними? Чи ж так і кохання, смачно заправлене пристрастю і на перший погляд вічне і нетлінне, просто розчиняється, зникає як примара в сонячному промінні, залишаючи по собі гіркоту та пустку?

Декілька разів телефонувала Христина, детально звітуючи про своє перебування в Олесі. Від неї я дізналася, що після похорону Олеся відмовлялася від сну та їжі, навідріз відкидаючи прийняття нової безжальної реальності. І лише коли доведені до розпачу батьки пригрозили їй примусовим годуванням в психлікарні, вона поволі почала повертатися до задоволення власних потреб.

Згодом зателефонувала і сама Олеся. Мені спершу ніби язик занімів – стільки всього було в голові, що хотілося їй сказати і що я безліч разів прокручувала подумки, проте, коли дійшла справа до того, щоб висловитись, я не змогла вичавити з себе й слова. Наче розуміючи мій стан, розмову почала вона. Говорила незвично повільно й тихо, навіть тембр її голосу годі було впізнати. Та все ж це була та сама Олеся, хоч і надломлена величезною втратою, рана від якої залишиться на все її життя.

- Бач, як воно вийшло, - долинули до мене її глухі слова, - і поки ти не почала говорити, попрошу – не втішай, я вже не можу чути цих жалісливих фраз, нехай і сказаних від щирого серця. Ми тут з Христинкою порадились і вирішили поїхати до міста раніше – не можу я в цих стінах марудитись. І на квартиру, де все про нього нагадує, не хочу повертатись. Приймеш до себе в 22? Обіцяю бути чемною, хоча зрозумію, якщо відмовишся…

- Лесь, яке відмовишся, це реально перша суперова звістка за все літо! – полегшено зітхнувши, нарешті вигукнула я, - ти ж в курсі, я завжди рада твоїй компанії!

- Навіть і не знаю, - втомлено, проте з легким сарказмом відповіла вона, - бачила я краєм ока твою нову компанію… Бач, і не призналася.

- Здається, я ще навіть сама собі багато в чому не призналась, - щиро відповіла я, й справді радіючи нашому майбутньому спільному проживанню.

- Бери від життя все, поки воно тобі це пропонує, - провадила вона стримано, - ніколи не знаєш, що принесе завтрашній день.

- Олесь, не знаю про завтрашній день, однак радію нашій швидкій зустрічі! Я навіть за нашими занудами одногрупниками скучила, не кажучи вже про тебе! Може і мені раніше приїхати, разом і заселимось? Покажемо першокурсникам, хто на районі головний?

- Не поспішай, встигнеш ще тут молодняком покерувати, тим паче, Ірка казала, теж раніше підтягнеться. Щось там в неї з предками не складається мирне співіснування.

- О так, я мала змогу переконатися в унікальності її мамці, повір, наші батьки – то ще янголята… Олеся, я міцно тебе обіймаю, і з нетерпінням очікую зустрічі…

- Рада була чути тебе, Наталочко, і дякую за підтримку, бувай, - вона поставила слухавку.

Що ж, хоч буде з ким поплакати в подушки після того, як ми порозбігаємося «по русифікованим містам». Хоч причини сліз гріх і порівнювати, однак наші розбиті серця зможуть легко порозумітися. В тому, що моє буде розчавленим, я не сумнівалася. Вперто доводячи всім свою показну незалежність, я добилася протилежного результату, з жалем усвідомлюючи, що абсолютно залежна. Проте визнати це на загал не могла, наче оголити тіло мені виявилось набагато легше, ніж душу. Як мені дати йому зрозуміти, що він насправді для мене означає, не втративши при цьому власної гідності? І чи потрібно воно йому, оте розуміння своєї значущості, коли на нього за декілька днів чекає зовсім інше, абсолютно невідоме мені життя? Ті думки роєм витали в моїй гарячій голові, жалячи своїми сумнівами і отруюючи останні дні моїх літніх канікул.  

Тієї суботи, що мала стати днем нашого тимчасового чи остаточного прощання, я прокинулась рано, однак з ліжка виповзла ледь не в обід. Мені самій здалося це досить дивним, чому я не намагаюсь пришвидшити час такої бажаної зустрічі, а навпаки, наче відтягую її. Невже й справді, очікування свята захоплюючіше, ніж саме свято? Чи я просто намагаюся відтягнути момент неминучої розлуки?

«Вставай, Наташко! – наказала я сама собі, лежачи горілиць і витріщаючись на стелю, - адже це відтягування схоже на безкінечну ніч перед стратою. Коли це ти встигла стати такою розмазнею? Ніби здохнеш вже без цього мазунчика! Ще б пару місяців тому підняла на кпини любу дівулю, яка б отак побивалася на хлопчаком! А тепер? Срамота!» 

На моє щастя, батьків у квартирі не виявилось, а то довелося б виправдовуватись, що все в мене добре, а зниклий апетит і синці під очима – то все від наближення 1 вересня. На кухонному столі на мене чекала записка, в якій акуратним маминим почерком повідомлялося, що вона з татусем подалася до двоюрідної тітки в сусідній район, а мені, як закортить кудись майнути ввечері, потрібно буде залишити ключі у сховку біля вхідних дверей. Я на мить застигла з папірцем у руці. То мені й справді кортить? Адже маю вибір – хоч йди, а хоч залишайся. Хоча кого я намагалася обманути, той вибір було зроблено вже давно, і я просто плила по течії, як паперовий кораблик.

Близько шостої у двері подзвонили. Я саме сиділа перед відчиненою шафою, гадаючи, що б то сьогодні таке одягти, що б і ефектно було, і в разі чого знімалося легко (до чого ти, дівко, докотилася?) Струснувши головою, я пішла відчиняти неочікуваному візитеру. Як не дивно, це була Шурка.

- Привіт, - гучно привіталась вона, відразу заходячи до мене, як ні в чому не бувало, - що ти тут? – і як завжди, не дочекавшись відповіді, тараторила далі, - бо я вдома не могла всидіти, мої предки вже дірку мені в голові виїли, весь час щось від мене хочуть, я вже б краще заміж вийшла, щоб позбутися тих нотацій, несила вже слухати!