ДОРОГА ДОДОМУ

Від Олесі ми виїхали вже поночі. І хоч залишала я її з важким серцем, та розуміла, що зарадити її нещастю я більше не в змозі, вона мусила перегорювати свою втрату. Єдине, що було доречним, це підставити їй своє дружнє плече надовше, однак і про Іру подбати було варто. Вона і так остаточно ще не оговталася від власної пригоди. До того ж, Олесю ми залишали в дбайливих Христининих руках. Ну а більш чутливої людини годі було й шукати. Крім того, до початку навчання залишалося якихось днів 10, і тоді ми знову всі будемо разом. Майже всі, подумки поправила я себе, звикаючи до Христининого рішення.

- Так, народ, - відразу озвалася пожвавіла Іра, невтомно товчячись на задньому сидінні, поки ми залишали позаду важку похоронну атмосферу, - я тут перетерла зі своїми предками по телефону, поки всі скорботно поминальні келишки перехиляли, щоб ви могли зупинитися в мене й спокійно заночувати, а вранці…

- Не варто було, Ір, - перебила я її, уявляючи «радість» Єгора від цієї перспективи. Та й мені трохи ніяково було пхатися з кавалером до чужої хати.

- Та невже, - не вгавала вона, сплескуючи долонями, - хлопчина недоспаний, зморений за день, а ти його в ніч за кермо? І це після того, як ми повертаємося з похорону, де через…

- Та годі, годі! – перебила я її обурений монолог й запитально поглянула на Єгора.

А й справді, варто поцікавитись його думкою стосовно цієї сумнівної пропозиції. Як вирішить, так і буде. До того ж, він і справді мав стомлений вигляд. Невже всі його дії зумовлені докорами сумління за лікарняний спектакль? Якщо так, то варто йому натякнути, що він нічого мені не винен. Хіба вже я йому. Та про останнє можна і змовчати. А то вийде якась нескінченна пісенька – то ти мені винен, то я тобі. 

- Чому б і ні, - виснажено мовив він, стинаючи плечем, - головне до завтрашнього вечора додому дістатися, маю деякі справи.

- Тоді добре, - погодилась я, дивуючись, як він взагалі оті свої вічні справи посунув заради того, щоб носитися з нами вже другий день.

Доїхали ми менше ніж за годину. Мешкала Іра в двоповерховому цегляному будинку, що скидався на неприступну фортецю – високий паркан, темний фасад та нечисленні вікна. Певно, саме з таких приміщень і викрадають лицарі замордованих родичами принцес. Як тільки ми в’їхали на обширне подвір’я, назустріч нам рушила неоднозначна літня пара.

Батьки Ірини презентували собою взірець останніх представників марксизму-ленінізму. Мама – типовий директор сільської школи «а-ля за 50», з пучком рідкого сивого волосся, зібраного в гульку. Додайте до образу суворий погляд з-під масивних окулярів і глибокий грудний голос, що звик регулярно віддавати накази, не зносячи заперечень. Спершу жінка прочитала нам міні-лекцію про безпеку дорожнього руху з превентивною метою (адже сьогодні ми стали свідками нещастя через порушення цих самих правил), далі ми отримали короткий інструктаж про правила перебування вдома (не палити, не смітити, теплу воду у ванній економити) і, насамкінець, послухали про важливість взаємоповаги у міжособистісних стосунках (до чого це було сказано, я так і не второпала). Батько, високий і худий чолов’яга, так і не озвався до нас того вечора, проте на кожне жінчине слово стверджувально хитав маленькою сивою головою. Що ж, не дивно, що Ірка, стикнувшись із труднощами, шукала порятунку за межами власного дому.    

- Остільки Іринка повідомила нам, - діловито провадила своє директриса, поки ми сумирно вислуховували нотації, сидячи за ідеально відполірованим столом у вітальні, - що ви обоє, молодята, заручені і плануєте незабаром укласти законний шлюб, то нами вирішено було виділити вам двоспальне ліжко в окремій кімнаті для гостей…

Від цих слів у мене очі полізли на лоба, я навіть і поглянути боялась в бік Єгора, а Ірку захотілося стукнути чимось важким і великим. У мене аж п’яти потерпли від його можливої реакції на цю пропозицію. Як це все мало для нього виглядати? Цирк на дроті! Раптом я відчула, як під столом мене злегка пхнули ногою, і тут же таки Ірка нетерпеливо зайорзала на стільці, подаючи якійсь дивні знаки мовою тіла.

- Мамо, - озвалася вона прохальним голосом, - та ми ж з дороги, після похорону, годі вже, ми ж не маленькі, все розуміємо…

- Були б не маленькі, до такої трагедії не довели б… Це все юнацька необачність та самовпевненість! З висоти моїх літ та досвіду…

- Так-так, - поспішила втрутитись я, бачачи безперспективність та безкінечність цієї дискусії, - ваша рація, ми обов’язково візьмемо до уваги все вами сказане, дякуємо за турботливе батьківське слово.

- От бачиш, доню, - вдоволено закотила очі жінка, розтягуючи тонкі губи у поблажливій посмішці, - як потрібно реагувати на материні настанови. Нам, зважаючи на мудрість прожитих років, видніше що та до чого! – таки довела вона до кінця свою думку.

Добре, що моя вдавана покірна згода втішила літню жінку, і вона дозволила Ірі нарешті провести нас у відведену кімнату. Лиш ми переступили поріг, як дівчина кинулась виправдовуватись, переводячи винуватий погляд з мене на Єгора:

- Коротше, нічого не кажіть, я й сама розумію, як ганебно все те виглядало, проте, якби не сказала, що ви молодята, то вона б такий допит влаштувала, що довелося б ще пів ночі слухати про небезпеку дошлюбних відносин! А воно вам потрібно після всього?

- Ох, Ірко, що б ти здорова була! Як ти виживаєш в таких умовах? – мені й справді вже відлягло від душі, і більш того, навіть було невимовно її шкода. Та мої предки були просто янголятами у порівнянні з її батьками.

- І не питай, - сумно видихнула вона, - не можу дочекатися, щоб швидше чкурнути звідси. Пішли, проведу у ванну, бо цей страшний день ніколи не закінчиться, - і взявши за руку, вона мовчки повела мене тьмяним довгим коридором, перехід яким лиш посилив почуття гнітючості та безпорадності. 

Коли ми опинилися з Єгором самі у кімнаті, я нарешті посміла підняти на нього очі.

- Пробач… Ненавидиш мене за все це? – чи то запитала, чи констатувала я.