БІДА САМА НЕ ХОДИТЬ

Так я і сиділа, скуцьорбившись в коридорі та перебираючи, ніби тьмяні намистини, свої невеселі думки. З тривожної задуми мене вивела молоденька миловидна медсестричка, що невідь звідки виринула перед моїми очима та змовницьки підморгнула, мовивши:

- Можеш тепер зайти до подруги, все минулося добре, - і так само раптово зникла, поки я підводила задерев’янілі ноги.

Ірка слабо посміхнулася, побачивши мене в дверях. Бліда, з запалими очима і пересохлими губами, вона радше скидалася на примару, ніж на вічно задиркувату дівчину, до якої ми звикли.

- Ну ти й даєш, Наташко, - глухо відізвалась вона, облизуючи сухі вуста, - завела он якого нестримного коханця, ледь лікарню не розніс, оце пристрасть!

- То зовсім не те, чим здається,- ніяковіло махнула я рукою, - довга і заплутана історія… Ти сама як почуваєшся? – мені страх як хотілося змінити тему.

- Та нічого, просто ніби трактором по мені пару раз проїхалися, а так байдуже, - вона навіть спробувала посміхнутися. – Допоможеш мені підвестися? Хочу чим швидше полишити це стерильно-огидне місце.

Я охоче підставила їй своє плече і ми неквапливо рушили до виходу. Я навіть раділа, що Ірка мусить погостювати у мене ще пару днів, адже так я зможу відтягнути відверту розмову з батьками. Ну як взагалі можна таке обговорювати з власними предками? Навіть якщо вони нормальні і сучасні? Це ж майже те саме, що обговорювати їх, тобто батьківський, секс! От гидота, аж зуби зводить! Як я маю все те пережити? Проте мушу, як не зараз, то зовсім скоро.

Ми вийшли з прохолодного приміщення лікарні, гучно гримнувши масивними дверима. Розпечене повітря різко вдарило в ніздрі, контрастуючи з приторним лікарняним запахом.

- Наталочко, - почула я позаду турботливий батьків голос, - йдіть сюди!

Я автоматично рушила на знайомий поклик. Батько стояв на розі будівлі у компанії Єгора. Я мимохідь просканувала їхні обличчя. Ніби нічого незвичайного не помітила. Батько трохи стурбований, проте він часто таким бував. Єгор же здавався похмурим, а можливо просто втомленим. Цікаво, який вигляд мала я? Та безперечно кращий, ніж Іра.

- Єгор відвезе вас додому, - спокійно провадив далі тато, - а ти вже подбай там про гостю, доню. Побачимось ввечері, - і він навіть посміхнувся мені.  

- Звісно, - вдячно відказала я, потайки кидаючи погляд на хлопця, що спромігся за такий короткий час скаламутити моє життя.

Вмощуючись ззаду поряд з Іркою в авто, я ламала голову над тим, як мені тепер з ним поводитись. Допоки наші відносини, якщо їх можна було так назвати, стосувалися лише нас двох, можна було плисти за течією. А тепер? Невже все закінчилось навіть по справжньому не почавшись? Бо ж не до вінця він мене поведе після розголосу, не ті ж часи надворі (на жаль, ледь не додала я).

Всю дорогу ми мовчали. Єгор зосереджено дивився на дорогу, Іра важко сопіла, зиркаючи у вікно. Я ж намагалась утримати байдуже-спокійний вираз обличчя. Коли автівка рвучко загальмувала біля мого під’їзду, Ірка, поставивши руку на ручку дверці, хрипко випалила:

- Слухайте, я не знаю, які шури-мури ви тут мутите, проте точно переконана в наступному! Ти, парубче, - звернулася вона до Єгора, - з вигляду перший хлопець на селі і, знаючи Наташку, геть не є її типом, проте чимось таки задурив її вічно таку розважливу і практичну голову! Ну а ти, - вона звернула на мене своє зболене обличчя, - а ти я бачу таки геть глузд втратила!

І перш ніж я встигла обуритися і хоч щось сказати на свій захист, вона продовжила:

- Ти знаєш, скільки б я віддала, щоб опинитися на твоєму місці, щоб отак до мене вдерлися, поки я там згоряла від сорому і безвиході… Ти хоч розумієш, цього це варте?

- Ірко, - стиха озвалася я, - не все так просто…

- Ну да, розкажи мені, що просто, а що ні! – вигукнула вона, з останніх сил стримуючи сльози, - звідки ж мені, дурній, знати! Сидите тут, очі одне одному мозолите і видумуєте проблеми, де їх і близько нема!

- Ір, - я розуміла її відчай і біль і зовсім не ображалася за те, що вона зривалася на мені.

- Та ну вас, - відчайдушно махнула вона рукою, - як діти, чесне слово! – і миттю вийшла з машини, гучно причинивши за собою двері.

Я розуміла, що де в чому вона мала рацію. Проте, що ж я мала робити? На груди йому кинутися? В почуттях признаватися, хоч до кінця ще сама в них не розібралася? Та сидіти нерухомо, втупивши пусті очі перед собою, теж було не найкращим рішенням.  

- Пробач, - заставила я себе врешті розтулити рота і вимовити потрібні слова, - і.. дякую за турботу.

- Ти також пробач, - він уважно дивився на моє відображення в дзеркалі заднього виду, - якось занадто сумбурно все вийшло.

- Та да, - видихнула я, - ну… мушу йти, підтримати подругу. Їй, як не як, зараз гірше.

- Ага… Побачимось, - кивнув він, чи то погоджуючись, чи прощаючись.

На ватних ногах я вилізла з машини і подалася до під’їзду. Що означав його сьогоднішній вчинок? Реальну турботу за мене, страх за свою репутацію (бо ж якби завагітніла я, то вимушена була б признатися батькам від кого) чи це він так переймався долею своєї майбутньої дитини? Остання версія взагалі не пов’язувалася з усім тим, що я про нього знала. То яка з перших двох здогадок вірна? Мені б хотілося, щоб, звісно, перша, та чи варто аж так себе обнадіювати? Я була просто однією з багатьох, нехай і не самих гірших.

Ірка того дня дражливої для мене теми більше не зачіпала. Та і батьки з розпитуваннями не приставали, хоча, я була впевненою, між собою це обговорили. Зате наступного дня з самого ранку придибала Сашка. Вона вдерлась до моєї кімнати з чималеньким пакетом в руках в той час як ми з Ірою саме вилежувались після сніданку.

- Салют! Я Шурка, - гучно відрекомендувалася вона Ірці, плюхкаючи в крісло, - у тебе пару келихів знайдеться, сестричко? – зашкірилась вона хитро на всенький рот, витягуючи з торби пляшку вина, цукерки та мій злощасний сарафан, що не витримав конкуренції з її дрильованими вишнями.