ХИБНА ТРИВОГА

Ніколи б не подумала, що так буду тішитися поверненню своїх батьків! Засмаглі та зморенні вони буквально ввалилися в квартиру, навперебій кинувшись мене обіймати. Тато відразу після обіймів плюхнувся в крісло перед телевізором, задоволено протягнувши втомлені ноги, а мама заходилася витягати із чималенькою валізи придбані обновки, затято демонструючи їх переваги перед моїм здивованим носом.

- Ти як тут? Не сумувала? – цікавилася мама і тут же продовжувала, не дочекавшись відповіді, - ось, глянь яка блуза – це тобі! Добряче я торгувалась за неї на Привозі… тут десь до неї ще джинсова спідничка десь є…

- Доню, - почувся турботливий і злегка втомлений татків голос з вітальні, - в тебе все в порядку?

- Ну раз з поліції вам не телефонували, а сусіди ще не стоять в черзі, щоб пожалітися – то все добре, - віджартувалась я.

Майже до півночі я вислуховувала мамині мученицькі історії про брудні пляжі в курортному містечку, невихованих людей, що «понаїжджали» звідусіль та пекельні купе Укрзалізниці. Однак були і приємні моменти: море було теплим, а місцеве вино смачним. І ще одне мамине зауваження неабияк мене потішило – Дениска виявляється справжнісінький дурник! То п’яним дебоширив, то якусь хвойду по-під вікнами до ранку тискав. Словом, молодець я, що з ним порвала, бо варта значно кращого. Ну це я вже й сама добре зрозуміла. І навіть більше того, я знала КОГО саме була вартою. Та чи вважав він так само відносно мене? Відповіді на це запитання я не знала.

Наступного ранку, поки мама поралась на кухні, слухаючи свою улюблену музику, я тихцем прослизнула до їхньої спальні, де все ще вилежувався тато.

- Є важлива розмова, - видала я відразу, всідаючись біля нього, - потрібна твоя професійна допомога. Питання життя і смерті.

Сонливий вираз його обличчя враз випарувався, набуваючи звичної серйозності, а очі уважно зосередились на мені.

- Слухаю і спробую зробити все, що в моїх силах.

Оце татусь! Ще навіть не знаючи проблеми вже готовий знаходити рішення. Собі б такого батька для власних дітей знайти, та про це варто подумати згодом. Я швидко виклала йому суть справи. Татове обличчя мінялося в залежності від слів, які проникали до його свідомості. Хоч мені і було трохи ніяково через делікатність справи, та, позичивши очі в Сірка, я не криючись повідала йому обставини, що виправдовували Ірине рішення.

- Я спершу переговорю з Степаном Борисовичем, гінекологом, а потім з мамою, гаразд? Адже нам не впоратись без її допомоги.

- Так, - полегшено мотнула я головою, але враз замислилась, - чомусь мені здається проблеми швидше можуть виникнути через маму.

- Ти її недооцінюєш, - підморгнув тато, - і силу жіночої солідарності заразом!

За декілька хвилин справу було зрушено з мертвої точки. Степан Борисович погодився на операцію, у них в місцевій районній лікарні взагалі існував якийсь неписаний кодекс – виручати і прикривати один одного без зайвих запитань, коли це було необхідно. Залишалось владнати Ірчин візит з мамою. При цій розмові я геть не хотіла бути присутньою. Я гадала, що пояснити все мамі виявиться набагато складніше, у неї буде до мене сила-силенна запитань, і далеко не на всі я матиму відповідь. А якщо і матиму, то як їй все зможу пояснити? Я не була готовою говорити з мамою на таку делікатну тему. Тому я чкурнула з дому, покладаючись на татову дипломатію, подавшись до приміщення пошти, щоб звідти зателефонувати Ірці.

Та гучно голосила й ображено на весь світ бідкалась, проте, коли почула, що її «проблему» можна реально владнати, невимовно втішилась. Хоча через секунду знов розревілася, бо як же це вона все зможе пережити? Я запевнила, що буду поруч стільки, скільки їй це буде потрібно. Те ж саме стосувалося терміну її перебування в мене вдома. Вона ще трохи поскиміла, нарікаючи на свою долю, а потім додала, що вже завтра ввечері буде у мене. І навіть подякувала. Це вже було щось нове й неочікуване, життя таки шліфує кожного з нас, посилаючи численні випробовування.

Ввечері, коли я вже ладналася до сну, в мою кімнату тихо постукали. Це здалось мені дивним, оскільки раніше мої предки не вирізнялися такою делікатністю.

- Заходьте, - обережно запросила я неочікуваного візитера.

- Це я, сонечко, - озвалась лагідно мама, заглядаючи через привідчинені двері, - ще не спиш? Я на хвилинку!

Моє здивування все наростало. Що такого сказав їй тато? Чимось задобрив чи навіть пожертвував? Я чекала нотацій, допитів, звинувачень, можливо навіть погроз чи інших не менш дієвих «методів виховання», однак не цього довірливого маминого тону та приязного погляду. 

- Будь ласка, заходь, - спантеличено, проте дружелюбно відповіла я.

Вона посміливішала, притьмом зайшла і присіла до мене на ліжко, взявши мою долоню у свою.

- Діти дорослішають, не запитуючи нашої на те згоди, - відповіла дивним, досить незвичним, як для неї, голосом, - ще вчора ти бачиш, як вони невпевнено роблять свої перші кроки, незграбно вимовляють слова, проте минає мить – і вони вже йдуть до першого класу, поринають у дружні і не зовсім стосунки, у них з’являються свої проблеми і захоплення, і враз ти з розпачем усвідомлюєш, що потреба в тобі відпадає, адже вчорашні діти стали достатньо зрілими для прийняття самостійних рішень і керування власним життям. Вони вважають нас старомодними, навіть де в чому відсталими…

- Мамо, - мені захотілось якось розрадити її, адже я розуміла, що саме через моє ставлення у неї склалося таке враження.

- Зачекай, - лагідно перервала вона мене, - я не жалітися прийшла, а просто поговорити.

Мама зробила глибокий вдих, збираючись з думками та підбираючи слова. Потім, злегка посміхнувшись, ніжно стисла мою руку.

- Є декілька речей, про які я шкодую в своєму житті, - провадила вона стиха, - колись, ще до зустрічі з твоїм батьком, я закохалася по вуха. Я була такою юною та геть нерозважливою, щойно покинувши спокійну батьківську оселю я жадно вбирала енергійну атмосферу міського існування, прагнучи охопити все і відразу… Ми випадково зустрілись в інституті, я, студентка-першокурсниця і він, популярний серед дівчат спортсмен-випускник. Як я тішилась його увагою! Як задирала носа перед одногрупниками! Як наївно вважала себе унікальною! Та недовго, правда… Вже за декілька тижнів я йому обридла. Особливо після того, як я повідомила про свою незаплановану вагітність… - вона сумно посміхнулася і глянула на мене.