НОВА Я

Він так і не подзвонив того дня. І наступного також. Хоч я й не стовбичила постійно біля телефону, благально на нього зиркаючи, проте, зізнаюся, була б втішена його дзвінком і декількома банальними словами. Та їх не було. Що ж, нова реальність ввірвалася в моє життя, і я мусила її прийняти. Хіба я не передбачала саме цього? То чому тоді дивуватися?

Повернувшись додому того похмурого ранку, я кружляла квартирою, не знаходячи собі місця. Я почувалась по особливому. Ці зміни були не лише фізіологічними, вони перелаштовували весь мій внутрішній світ. Я була впевненою, що вчинила правильно. А поділитися цим великим вибухом власного всесвіту я не мала з ким. В Олесі голова була забита особистим щастям, Христя десь волонтерила в релігійному таборі відпочинку, а Ірка навряд чи зрозуміла б мій стан. Ну про Сашку я взагалі мовчу. От і виходило, що друзів та знайомих я мала з добру сотню, а поділитися сокровенним не було з ким. 

Лягла я рано, проте сни теж не принесли мені бажаної розради та відпочинку. Мені ввижався то розлючений Денис, який верещав, бризкаючи слиною, то мама, що безпорадно ридала, жаліючись на таку ницу доню, то Єгор в компанії Людмили, яка демонстративно притискалася до нього, гучно регочучи. А на останок, ніби й цих кошмарів мені було замало, перед моїм стривоженим внутрішнім зором постала грізна класна кураторка, яка пронизувала мене суворим поглядом і вичитувала, ніби першокласницю, що списала домашку.

Розплющивши очі, я деякий час приходила до тями, відділяючи нереальне від дійсності. Що я мала? Реалізований задум, і далеко не найгіршим чином реалізований. Через декілька днів повертаються батьки, а за місяць я їду в місто на навчання. А там нові люди, події та зустрічі. Життя продовжується. Мені ніхто нічого не винен, як і я комусь. Тому розкисати не можна, я ж тепер уже в усіх відношеннях доросла. Пора і вести себе аналогічно.

Задзеленчав телефон. Я заборонила собі сподіватися, що це міг бути він. Не обнадіюйся – згодом буде менше розчарувань! Твердою рукою я взяла слухавку.

- Наташка! - схвильовано затараторила мені у вухо Сашка, - Костя все Єгору розповів… ну про нас… ще вчора вночі… коли його, тобто їх покликали і вони як пішли, ще не повернулися… і я не знаю, що та як…

- Чекай, - намагалася я вивести хоч якийсь толк з почутого, - хто кого куди покликав?   

- Ну вони спершу в нас на кухні говорили, Костя пробував все пояснити, Єгор сердився, кричав там щось, потім до нього зателефонував його давній товариш, Кіря, що приїжджає сюди на літо до родичів, Єгор ще з його сестрою минулого літа зустрічався, мовляв у них там якісь серйозні проблеми виникли з пацанами з сусіднього району, вони так швидко зникли, що я сама нічого не зрозуміла, і ще не поверталисяі, а я ні спати, ні заспокоїтися не можу! Прошу, прийди до мене, бо я збожеволію сама!

- Сашка, краще ти до мене, у мене ж хата вільна, можемо винця хильнути, виговоришся… - не могла ж я сказати їй, що не можу завались до неї додому і не хочу зайвий раз попадатися на очі її брату, який, між іншим, погнався рятувати з біди свою колишню принцесу (чи справді колишню?)

Ця новина про незнайому «сестру», хоч я й не хотіла цього визнавати, боляче кольнула в саме чутливе місце мого серця. От дуреписько! Не смій, просто не смій розводити тут нюні! Що хотіла, те й маєш, чи чекала, що тебе під вінець поведуть?

- Не можу прийти, - схлипувала Сашка, - боюся, повернеться хтось з них, а мене немає, ні, я на місці чекатиму, батько все одно днями на роботі пропадає, сама тут вию…

- Сашка, послухай, - намагалась я її підтримати, - вони дорослі хлопці, порозуміються, тим паче, вони так давно товаришують! Я й справді не маю змоги зараз до тебе прийти! Та побачиш, ти скоро сміятимешся з усіх цих страхів!

- Я лише боюся, - тихо мовила вона, - щоб вони не накоїли дурниць… Обох же люблю!

- Та годі, вони там певне з чужими козаками зараз воюють, а не один з одним, не розкисай! Чуєш?

- Спробую, - зітхнула вона, - от виговорилася тобі, і навіть трохи полегшало.

- Все буде добре, Саньок, як надумаєш, то приходь, окей?

- Та добре, - протягнула вона, - о, чекай, це вхідні двері, я потім…

В слухавці залунали короткі гудки. Ну звісно, Наташки вже не треба. А кому ж поплакатись мені? Хіба самій з собою ляси точити, як шизофренічці. Знову телефон.

- Швидко ж ти, - мовила я, сподіваючись почути знову Сашку.

- Наталі, це Анжела, ти, певне, чекала на когось іншого? – почула я її приємний глос.

- Та ні, просто щойно з Шуркою теревенила, тому й подумала, що вона ще не все висказала, тому й телефонує знову.

- А, ясно, - я ніби бачила, як вона посміхається мені у відповідь, - ти ж пам’ятаєш про суботу? Все залишається в силі – на 8 вечора. Я чекатиму.

Я ледь не забула – гулянка в честь її Дня народження. І це вже завтра. Йти туди, посміхатися, веселитися, як ні в чому не бувало, і бути в одній компанії з… Оце так випробування! Можна, звісно, і не йти. Придумати якусь відмазку, засісти вдома, сидіти і потерпати. Бо ж ніде правди діти, мені було тоскно. Хоч напередодні мене й розпирало від усвідомлення власної «дорослості», та сьогодні весь ентузіазм випарувався, і я ніби протверезіла після добрячої пиятики. Йти? Не ти? Як вчинити правильно?

- Наташ, то ми домовилися? – перепитала Анжела після короткої паузи.

- Так, - автоматично видихнула я, - домовилися.

Піду! Піду з високо піднятою головою. Нехай мій вчинок і не був подвигом, проте не був він і злочином. Я не ховатимусь від людей лише тому, що можу з ним випадково зустрітися. Рано чи пізно це все одно відбудеться. Чим швидше, тим краще. Всього лише місяць, а потім буде як у відомій пісні - «ми усі розбіжимося по русифікованих містах».

Сашка відізвалася зранку наступного дня. Весела й задоволена, вона ввалилася до мене додому, щойно я зіп’ялася на ноги після тривожного сну.

- На-та-лі, - протягла вона своїм гарненьким голосочком, обіймаючи й цілуючи мене в щоку, - яка я щаслива! Хоч вчора чуть не посивіла!