АМУРНІ ПЛАНИ

Після цієї пригоди власна незайманість Христинку більше не непокоїла, принаймні, вголос вона на неї при мені не нарікала. Ми так нікому із подруг і не призналися, у що намагалися влізти через свої, як виявилось, порожні голови. По-перше, нам було соромно, що ми виявилися не такими вже й крутими та безстрашними. А по-друге, відверто кажучи, ми побоювалися, що всюдисущих Альберт Іларіонович намагатиметься віднайти і покарати нас за непослух. Незнання друзів, на наш погляд, гарантувало їм захист від його цупких бандитських лап. Ми ж з острахом позирали на кожну незнайому чоловічу постать, не вирушали до міста поодинці і ні разу не потикалися з гуртожитку після заходу сонця протягом декількох місяців потому.

Звісно, дивакуватість моєї поведінки відразу кинулася в очі Олесі. Виправдатися мені допоміг трагічний випадок, що стався поруч нашого гуртожитку практично за декілька днів після наших власних нічних пригод. На першокурсницю було вчинено напад. ЇЇ обікрали та зґвалтували практично в ста метрах від наповненої людьми будівлі. Сталося це холодного вологого квітневого вечора, і через погану погоду людей поблизу не виявилось.

Нам було моторошно уявляти собі цю картину. Як вона, нікому не відома і навряд чи у чомусь винна дівчина, мусила почуватися? Бути відданою на безжальну наругу всього за декілька кроків від надійного порятунку та захисту? І навіть якби вона відчайдушно кричала, ніхто б не почув її безпорадних зойків через звичні галасливі будні нашої безтурботної толоки.

Ще за тиждень чи два відбулося аналогічне – проте жертвою нападу цього разу стала вже випускниця, розбитна дівчина далеко не полохливого десятка. Коли той нелюд виткався перед нею з-поміж мороку наступаючого вечора, вона не розгубилася й замість того, щоб плакати чи благати про допомогу, уп’ялася своїми довгими доглянутими нігтиками йому в очі. Про їхню нерівну боротьбу ще довго ходили суперечливі легенди. За однією з версій, нападник сам злякався та, боячись бути викритим, зник із місця пригоди. За іншою – дівчина все ж таки здалася, добровільно віддавши йому прикраси та гроші, уникнувши таким чином принизливої процедури. Хоча були й такі, що стверджували –  відбулося якраз протилежне, чи не сама дівчина піддала насильницьким діям сексуального характеру того невдаху. Та щоб там не відбулося, воно все одно лякало нас та бентежило. 

У страху очі великі, тому ми з Христиною переполошилися чи не найбільше з усіх мешканців. Нам чомусь здавалося, що полювали по-під гуртожитком саме на нас, а ті дівчата просто опинилися не в тому місці і не в той час. Або ж то був своєрідний посил – мовляв, поверніться, інакше з вами ще гірше буде, цих хоч живими залишили, на що вам і сподіватися не варто.

Проте, охоловши і заспокоївшись, ми спробували максимально відтворити у пам’яті всі події, пов’язані із круглолицим Іларіоновичем. Ні я, ні Христя й словом не прохоплювалися про місце свого навчання чи проживання. Крім того, подруга присягалася, що й Альбіні в перший день знайомства на запитання, чим та займається в місті, відповіла, що навчається на юриста (бо це, бач, престижніше, як на неї). Не знаю, чому Христя вирішила прикритися саме тією професією, та зробила вона правильно, бо віднайти нас у великому місті лише за ім’ям було практично неможливо. Хоча повністю відкидати таку ймовірність ми також не могли. От і жили, ніби полохливі зайці, що перелякано підскакують від найменшого шурхоту.

Після злочинних нападів послідували радикальні зміни. Дівчата й навіть викладачі стали значно обачнішими, ніхто не засиджувався більше в лабораторіях чи бібліотеці допізна. Кожен уникав самотності, всі намагалися вклинитися до якогось гурту, байдуже друзі там були чи вчорашні недруги. Територію навколо навчального закладу стали патрулювати перевдягнені в цивільний одяг правоохоронці. Спершу ми і від них перелякано шарахалися, та куратори нам пояснили, що то за загадкові чоловіки сновигали із настанням сутінків навколо гуртожитків. Це, хоч і не сильно, та все ж таки заспокоювало (бо довіряти правоохоронній системі в 90-і люди ще не наважувалися, з цим навіть зараз проблеми є, а тоді й поготів).

Не минуло й декількох тижнів, як студентством прокотилася довгоочікувана новина – злочинця було спіймано й заарештовано. Ним виявився місцевий молодик, який вже й до цього мав проблеми із законом. У скоєному він зізнався (певно, не без допомоги тих же таки правоохоронних органів), відбувся суд і більше про нього ми чули. Припинились і напади, хоча патрулювання території продовжувалось, за що ми були надзвичайно вдячні. Поволі і ми з Христинкою розслабилися, припинивши боятися власних тіней. Проте на авантюрні зустрічі зі стрьомними «папіками» більше не потикалися, і навіть зараз не наважилися б.  

Розповівши про подробиці інтимного життя своїх подруг, нечесно буде промовчати про себе. Станом на закінчення другого курсу, як ви добре пам’ятаєте, вихвалятися мені з цього приводу не було чого. І це мене геть не влаштовувало. Однак і втрачати невинність з першим зустрічним в мої наміри не входило. Чекати вічного кохання в образі єдиного і неповторного доблесного лицаря – теж не варіант. Тому я, не ділячись цими заповітними думками з подругами заради уникнення обов’язкових порад та можливих сумнівів (хоча головним аргументом було – щоб не зурочили), склала ідеальний, як мені тоді здавалося, план дій.

Сердечно розпрощавшись після вдало зданої сесії на початку червня, ми роз’їхалися по домівках. На нас чекали два з половиною місяці, сповнених задушливої денної спеки та контрастної нічної прохолоди, освіжаючих морських бризів або ж монотонних санаторних процедур, спонтанних і запланованих мандрівок та багато чого такого, що і передбачити зась. Повернувшись додому і похизувавшись перед батьками заліковою книгою, я приступила до реалізації задуманого не гаючи й дня.

Для цього потрібно було почати виходити в світ, тобто на місцеві дискотеки та в забігайлівки. На такий випадок у мене була Олександра, яку всі вперто називали Шуркою, колишня однокласниця, що також ризикнула піти на навчання після 9 класу. Це нас зблизило, хоча протягом шкільних років ми особливо не товаришували. Олександра жила неподалік, час від часу цікавилася моїми справами по телефону, була компанійська та весела, тому й не дивно, що вже наступного після приїзду дня я гучно стукала у двері її трикімнатної доволі чепурної квартири.