БЕЗГОЛОВІ ВІДЧАЙДУХИ

Навчання навчанням, а сердечні справи, та ще й в такі молоді роки, річ життєво необхідна. В мене, як ви вже зрозуміли, пуття з цим не було. Після розставання з Денисом я несамовито гризла граніт науки, інколи додаючи собі до меню солодку пілюлю у вигляді спілкування з друзями переважно жіночої статі. Перший рік у мене не те що бажання, а навіть і часу на пошуки бойфренда не було. Крім того, здавалося, ці шури-мури лише відволікатимуть мене від головного і, крім проблем, нічого не принесуть. Але злукавлю, якщо скажу, що ніколи не заздрила деяким подругам, в яких романтичні справи йшли як по маслу.

Звісно, це я не своїх дівчат зараз маю на увазі. В Олесі толку в стосунках до Влада не було й близько, і всі ми, дивлячись на цих голубків, лиш схвально кивали і спльовували через ліве плече, аби не зурочити, бо Леськин характер знали добре. В Ірини було щось на зразок стрічання, проте здавалося воно доволі нетрадиційним. Сама Ірина часто ревіла то в мене, то в Христі на плечі, коли поверталася з дому, озброєна черговими плітками про сексуальні подвиги свого хлопця у її відсутність.

- Це ж безкінечна пісенька, Ірко, - не раз і не два намагались ми вправити їй мізки, в той час як вона згорьовано хлипала носом, - така вже в твого Андрія натура: якщо ти вдома, ти його єдина найбільша любов, якщо ж тебе немає – глибока печаль його охоплює, та так сильно, що мусить перебиватися, глушачи смуток, з ким попало. І тут нічого вже не вдієш.

- То що ж мені робити? – побитим койотом завивала подруга.

- Ну, як на мене, - напускала я діловитого виразу, лагідно плескаючи її по плечі, - існують лише два виходи з цього глухого кута – змиритися з таким станом речей, повсякчас великодушно пробачаючи свого велелюбного Ромео або ж послати його подалі. Вибір за тобою, і тільки.

- Я ж люблю його, паскудника, - все тим же жалісливим тоном професійної плакальниці продовжувала Ірка, - він же у мене перший… Як же я коли зможу з кимось іншим…

- Зможеш, то найлегше з усього, - спокійно запевнювала Олеся, в якої Влад був уже п’ятим, відколи вона втратила цноту. Дівчата, звісно, про ці підрахунки нічого не знали, лише я.

Проте не подумайте, що Леся вела списки своїх інтимних зв’язків з метою вихваляння чи щось комусь хотіла довести їхньою кількістю. Просто якось її батько, будуче добряче напідпитку, похизувався перед друзями, що мав так багато жінок, що й не пригадає скільки. Лише стверджував, що замолоду ще рахував, заради розваги, але після третього десятку збився. Більш того, й половини імені їх не знав. Мені, чесно кажучи, не дуже в то вірилося, а от Леська затялася – пам’ятатиме кожного, з ким «мутила», і коли кількість кавалерів перевалить за 30, піде в монастир (останню погрозу, правда, говорила з посмішкою, можливо, то вона чоловічий мала на увазі?).    

- Ну нехай ви праві, - часом піддавалася Ірина раціональності наших аргументів, - але якщо так і не зустріну кращого, що тоді я робитиму сама? Я ж навіть не уявляю як це, ні з ким не зустрічатися?

- А от так! – плескала я руками, - як бачиш! Зустріну принца, прекрасно, а ні – обійдуся!

Словом, Ірка після тих розмов ще з годину нюняла, сумнівалася, пхикала і кожного разу вирішувала, що точно покине свого Андрія, але вже після Паски, Дня перемоги, Трійці, Святого Іллі і т. д. Ну або ж коли зустріне якого ліпшого хлопця, ніж її теперішній. Ми махали на неї руками, мовляв, поки вона маринується в таких токсичних стосунках, то хоч би той ідеальний хлоп з неба впав і прямісінько їй під ноги, вона б його не помітила, переступивши, й, завіривши очі, пройшла повз. Вона знов заводилась і ми, бачачи марність своїх спроб переконання, залишали її в спокої. Адже можна привести коня до води, та не можна заставити його напитися. Ось так і було і з нашою Іркою.

Христинка ж довго оговтувалася після болючого розриву своїх відносин. Після Галчиного весілля вона ходила мовчазна та якась навдивовижу спокійна. Спершу ми не чіпали її – гадали, то вона в такий спосіб адаптується до кардинальних змін, що так раптово перевернули її життя з ніг на голову. Та якось вона звернулася до мене з доволі дивним проханням, коли ми, розпрощавшись з Лесею та Ірою, неквапливо поверталися після пар до гуртожитку:

- Я хочу дещо тобі сказати, - голос в неї був тихий, проте впевнений, - тільки це поки що між нами, дівчатам про те знати не слід.

- Звісно, - відразу погодилась я, адже, хоч ми і товаришували вчотирьох, проте мали між собою інколи деякі секрети.

- І пообіцяй, що не осуджуватимеш і не відмовлятимеш мене, - вона зупинилася і рішучими очима дивилася на мене, навіть не кліпаючи.

Мені зробилась ніяково. Що вона, наша повсякчас така врівноважена і не по дитячому мудра Христинка вирішила, про що я маю змовчати перед іншими? І чому вона гадає, що я її відмовлятиму? Невже покине навчання? Чи ще щось страшніше й геть непередбачуваніше вигадала?

- Ти мене лякаєш, Христю, - мовила я стишено, - скажи, що ти надумала?

- Скажу, як пообіцяєш те, про що я прошу, - ця мала тендітна дівчина була невблаганною.

- Гаразд, - здалася я, бо що ж мені залишалося, - і, до речі, могла б і не перепитувати щодо осуду, не перший день знаємося…

- Так, проте тут… незвична справа, - вона замовкла, чекаючи, поки повз нас промайне галасливий гурт студентів і, відтягнувши мене в сторону, прошепотіла майже у вухо, - я вирішила продати свою цноту…

Мені здалося, що я не розчула достеменно її слів через втому після навчанням, тому, нічого не кажучи, з німим невисловленим запитанням втупилася на неї. Бо якщо мені не причулося, хоч це й малоймовірно, то я не маю ні осуджувати, ані відмовляти. Проте, що ж тоді я маю робити? Підтримати ТАКЕ? Погодитись з ЦИМ? Проте як?

- Нічого не кажи, як і обіцяла, - гнула своє Христина, - я довго над цим думала… Це тобі лише зараз здається неймовірним і, можливо, неправильним. От подумай сама, ти зрозумієш, на відміну від Лесі чи Іри. Варто вже життя чекати одного-єдиного?