ПАЛАТА 22

Мешкала я в гуртожитку, як і годиться справжньому студенту. В кімнаті, яку ми про себе ніжно називали «палатою», нас мешкало троє – я, Тома та Ліна, старші за мене на 2 роки. Коли мене підселили до них, дівчата, що навчалися в одній групі і давно товаришували між собою, були вже на третьому курсі. Потрібно віддати їм належне – вони відразу поставилися до мене як до рівної, а не як до переляканої салаги першокурсниці, ніяких там принижень чи дідівщини, які часто-густо побутували серед студенства в ті часи.

Добродушні співмешканки швидко ввели мене в курс усіх важливих справ – коли яка вахтерка чергує, з котрою з них можна домовитися (як от з моторною тіткою Галею), а кого краще оминати десятою дорогою (особливу найлихішу – крикливу бабу Нюру). Ну а виховательці (так, мене саму коробило від присутності в гуртожитку цієї особи – ніби ми якісь сопливі малюки, а не серйозні, майже дорослі, люди, яким ось-ось мали видати паспорти) Лідії Іванівні краще взагалі на очі не потрапляти, навіть у випадку пожежі чи землетрусу.

Крім того, ще першого тижня я отримала від своїх дівчат неоціненну інформацію щодо всіх викладачів нашого медучилища – хто жорстко валить на екзаменах, вимагаючи за те хабарі, а хто принциповий і справедливий, хто розумний і вимогливий, а хто просто придуркуватий собі по життю. Незабаром це неабияк допомогло мені адаптуватися у новому для себе середовищі.

Пригадую, як озброївшись знаннями про викладачів, я радо побігла ділитися ними з знайомими мені ще з підготовчих курсів одногрупниками. Зайшовши до них, я заклякла – четверо дівчат, сумирненько сидячи на ідеально застелених ліжках (просто там вже встигла побувати всюдисуща Лідія Іванівна), гучно ридали, наввипередки схлипуючи й розпачливо втираючи сльози. Моя поява не змінила геть нічого – хоч мене й побачили, проте на вираження інтенсивності вселенського горя те зовсім не вплинуло.

- Агов, - мусила я з чогось почати, щоб розворушити це заплакане царство, - чого побиваєтесь? Невже вас вигнали ще з першого тижня навчання? Чи не витримали виховного тарану Лідії Іванівни?

Ридання після цих слів залунали ще інтенсивніше та розпачливіше, невже я, сама того не бажаючи, підлила масла в вогонь? Ольга, худенька струнка дівчина з кругленьким обличчям, підвела на мене заплакані очі:

- Ми додому хочемо, - ледь прошепотіла, - важко тут… неможливо просто… - і знову зайшлася, відвернувшись до стіни з депресивно-тьмяними, як і все навколо, шпалерами.

- Та ну вас, - щиро дивувалася я причині такого розпачу, - ви ж не в тюрмі, скоро звикнете… А я вам новини принесла, що тут та до чого, та, бачу, марно поспішала, ну гаразд, поплачте, раз припекло, завтра побачимося… - й позадкувала до дверей.

Традиційно, плачі тривали майже весь перший семестр. Хоча я, і це не вихваляння, нюні не розводила – а чим би вони могли мені допомогти? Так, навчатися було важко – програмовий матеріал, які наші однолітки опановували за два роки, протягом 10 і 11 класів, ми мали пройти за один рік, тому навантаження на наші ще не до кінця сформовані мізки було неабияким. Крім того, додавалося клопотів і в гуртожитку – потрібно було самотужки готувати їсти, прибирати в кімнаті, давати лад речам і книгам в шафі (а на полицях все мало бути розставлене ідеально, оскільки навіжена Лідка перевіряла складене нами під лінійку, ніби ми не студенти, а спец загін елітних секретних військ швидкого реагування, та й то сумніваюся, що їх би катували в такий збочений спосіб).

Однак я не скиглила, зустрічаючи труднощі як виклики, а не перепони. Адже на вступі після 9 класу наполягала сама, переконуючи всіх і себе в тому числі, що з усім впораюся.  То ж діватися було нікуди, і я з головою поринула в щоденне зубріння, поставивши собі відразу конкретну мету – отримання диплому з відзнакою. Гадаю, після цих слів ви відразу приписали мене до зануд та ботанів? А дарма, радше потрібно було б до стратегів, оскільки я реалізовувала стару як світ аксіому – спочатку працюєш на авторитет, а потім він – на тебе. Приблизно так в мене і вийшло, та про це згодом.

Тома, меланхолійна тендітна дівчина, приїхала на навчання з досить великого міста, тому й почувалася тут відразу, як риба у воді. Ліна, вертка білявка середньої статури, навпаки ж, родом була з далекого села, тому вбувалася довше і дещо болісніше. Навчання обом хоч з натиском, проте все ж давалося, дівчата були стабільними хорошистами і на мою запопадливість до книг ставилися з розумінням. А в сусідній 23 кімнаті, між іншим, старшокурсниці віддавали перевагу гулянкам та прогулам, тому їхня бідолашна першокурсниця Варка потикалася по людях, щоб хоч якось підготуватися до занять. І хоча Лідія Іванівна регулярно пропісочувала їхні хмільні підвіяні мізки гротескним словом, а інколи навіть і забороненим в педагогіці ділом, справи те особливо не змінювало – Варя так і кочувала до кінця першого курсу різними кімнатами нашого гуртожитку.

За перший рік мого навчання в медучилищі найбільше мені запам’яталося декілька вагомих моментів. По-перше, це крутизна декількох викладачів і переважне інтелектуальне дно решти, які, на жаль, формували собою більшість. Окремо тут варто виділити нашого куратора – Віру Василівну, розумово й емоційно потужну особистість, яка здатна була вирішити будь-яку нашу проблему. Ця прекрасна педагогиня працює й досі, підставляючи сучасним студентам свої лише на перший погляд тендітні плечі – здоров’я вам та довгих плідних літ, Віро Василівно!

Наступна значуща подія – це зближення з надійними, справжніми, тепер уже роками перевіреними людьми. Були серед них і одногрупники, і сусіди по кімнаті, добрі і ледь знайомі друзі, знайомі знайомих, та й просто пересічні студенти як старші, так і молодші за віком. Загалом, доля обдарувала мене знайомством з багатьма достойними персонами, з якими я намагаюся підтримувати зв’язок і по цей час.

Таким чином, на першому курсі я переважно була схожою на книжкового черва. Але, тим не менше, час на друзів завжди знаходився. Чи то ми зависали у когось в кімнаті, смакуючи чиїмсь привезеним з дому добротним домашнім вином чи інколи навіть і самогоном вприкуску зі смаженою на сальці картопелькою та квашеною капусткою. Рідше пхалися до найближчого кафе або в піцерію, захоплено проїдаючи передані з дому гроші чи таку очікувану стипендію. За гарної погоди могли просто гуляти тінистим міським парком, дудлячи пиво і витріщаючись на потенційних кавалерів, які, як правило, завбачивши нашу гучну компанію з 5-6 чоловік, швидко давали драла, не озираючись.  А от починаючи з другого курсу, інтенсивність нашого так званого соціального життя зросла як мінімум втричі.