СІЛЬСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ

Ті невинні відвідини подруг були і залишаються чи не найяскравішими строкатими цятками споминів нашої шаленої юності. Зараз людей цілком поглинули тенета всесвітньої павутини – там ми спілкуємось, розважаємося, вчимося, кохаємо та зраджуємо, словом, живем своїм та позиченим життям. Ми ж, вирушаючи у чергову подорож в ті непевні часи, з головою поринали у проблеми та радощі оточуючих нас людей, вдало доповнюючи власну буденну реальність більш-менш значущими подіями чужого життя.

Це додавало специфічного присмаку до тривіального існування, давало можливість хоч на крихту розширити власні кордони і побачити, почути, відчути нове. А ми були страшенно ласі до таких відчуттів! 90-і позбавили нас пут та обмежень, проте не вказали гідного напрямку руху, тому кожен прагнув наповнити власний світ, чим тільки міг. Наші юні серця жадали вражень, нестримні душі прагнути звершень, а щойно сформовані тіла – визнання та поклоніння! І саме такі мандри, бодай лише на пів кроку, проте все ж таки наближали нас до омріяних горизонтів.

Олеся в останню хвилину їхати передумала, хоч я й образилася на неї за це егоїстичне рішення. Вона надала перевагу романтичному вікенду зі своїм хлопцем, роман з яким завертівся навдивовижу швидко і непередбачувано, навіть для самої Олесі. Мені й досі дивно, що саме вона знайшла у тому юнаку – занадто худорлявому, височенному, з коротко підстриженим жорстким волоссям, темні великі очі якого відсвічували якісь дивні сяйва, що здатна була впіймати і розшифрувати одна Олеся.

Він походив з неповної сім’ї, не міг похвалитися ні статками, ні потрібними знайомствами (а на той час це була ще та ходова валюта), однак було в ньому щось надзвичайне, особливе й геть невловиме для інших. Олеся це відчула ще під час їхньої першої зустрічі, коли він, відірвавшись від галасливої компанії стрьомних парубків, підійшов до нас на автобусній зупинці, кумедно погойдуючись на своїх довгих ногах. Ми якраз поверталися з чергового походу по магазинах, задоволено струшуючи пакетами з нещодавно придбаними обновками.

- Малі, запальнички не знайдеться? – бовкнув він дещо гугнявим голосом ні сіло не впало, вертячи цигарку між тонкими пальцями.

- Ні, ми вогонь кресалом добуваємо, - парирувала я, намагаючись позбутися небажаного кавалера, - кури собі далі, - і відвернулася.  

Однак Олеся пропустила мої слова повз вуха і зацікавлено його розглядала, відчувши тонкими фібрами свого єства оту його невловиму особливість. Він теж не поспішав, тупцюючи на місці, втішений увагою такої кралі. Я відступила від них на декілька кроків, оскільки участі в цьому непорозумінні брати не хотіла, це Леся завжди діяла всупереч логічним очікуванням та міркуванням здорового глузду. Про що вони там воркотіли я не прислухалася, пам’ятаючи про одвічну потребу подруги у фліртуванні – для неї ця процедура була життєво необхідною для підтримки тонусу жіночого начала, і вона вправлялася в лицемірному, як на мене, кокетстві ледь не щодня. Зграя хлопаків, які, переймаючись долею товариша, не відводили масних поглядів від новоспеченої парочки та набридливо улюлюкали, даючи нікому не потрібні хтиві поради, починала мене відверто дратувати.

«Навіщо вона наривається? Для чого їй черговий приручений приблуда? Лише, щоб позлити татка чи добити й так прибитого горем Назарія? Колись ця дівка навіть мене доведе до краю!»

Прибув автобус, і я, навіть не дивлячись в Олесину сторону, впевнено попрямувала до відчинених дверей транспорту – нехай залишається з цими посоловілими одноклітинними неандертальцями, мені ж з ними явно не по дорозі! Коли майже всі пасажири зайшли до салону, Олеся й собі кинулася всередину, довготелесий кавалер подався за нею і також спромігся втиснутися, ледь не прищемивши свої й без того дивні ноги. Леся простувала натовпом до мого місця, а новоспечений залицяльник невідступно плівся за нею слідом.

- Це моя подруга, Наталя, - щебетала Олеся, представляючи мене цьому дивакові. – А це ось, Влад, мій новий знайомий.

- Угу, - мугикнула я, навіть не дивлячись в їхню сторону, і для чого вони припхалися й стали мені над головою? Он і люди почали коситися в наш бік, осудливо кривлячи незадоволені мармизи. Не те, щоб мене це прямо хвилювало дуже, я маю на увазі, думка оточуючих, але підставлятись ось так, просто на рівному місці, теж доволі по дурному, тому я вирішила ігнорувати цю дивакувату компанію і, ніби нагадавшись, вискочила на наступній зупинці, кинувши Олесі через плече:

- Я ж фен забула купити! Потім побачимося!

Звісно, ніякого фену купувати я не збиралася, проте сумніваюся, що вони взагалі почули мої недолугі виправдовування, поглинуті одне одним. Так воно в них і закрутилося – і вже за декілька тижнів ці двоє навіть уявляли себе не могли порізно. Тут потрібно віддати належне й Олесі – вона вгамувалася, не відчуваючи ні постійної потреби у кокетстві, а ні садиських намірів мучити закоханих у неї хлопців. Ми всі дивувалися – чи надовго притихла наша Леська, охоплена раптовим і доволі сильним почуттям? Нам було незвично бачити її таку спокійну, принишклу, з дивним поглядом, спрямованим у свій власний світ, а вона ж, дурнувато усміхаючись, повністю віддалася цій мані, егоїстично насолоджуючись власним щастям.   

Ну й нехай, витягувати Христинку з депресняка і робити погоду на Галчиному весіллі доведеться мені й непосидючій Ірці. Та хіба це проблема для таких заповзятих дівчат, як ми? Тут годиться декілька слів сказати і про Іру, для повноти картини, як то кажуть. Якщо відверто, ми з дівчатами навіть не зчулися, як Ірка плавно вписалася до нашої компанії. Занадто вже вона була непередбачувана й часом навіть різка. Проте завжди відверта і смілива. Певно, це нас і підкупило. Так чи інакше, після першого курсу ми четверо сприймалися оточуючими як одне ціле. Та ми і почувалися аналогічно.

Ірка родом була з досить великого, я б навіть сказала багатого, села. ЇЇ мати була директором школи, а батько горбатився трудовиком в тій таки школі. Сім’я, як ви можете бачити, майже інтелігентна, чого не скажеш про їхню єдину дочку – дівча вдалося язикатим, норовливим і до болю впертим.