СУМИРНА ХРИСТЯ

До нашої з Олесею дружної компанії бажало приєднатися чимало дівчат з групи. І це, без перебільшення, було геть не дивно: ми підтримували, виручали, допомагали і навіть по-доброму підтрунювали одна одну. Тому з часом почали помічати спершу недовірливі, потім зацікавлені, а подекуди і заздрісні погляди у свій бік. На перервах з нами намагалися заговорити, чи то запитуючи поради стосовно чогось, чи запрошуючи на якусь чергову гулянку після пар, або й просто кликали посидіти разом у кафетерії між заняттями.

Нам пощастило усвідомити з самого початку, що наша дружба – це добре, світле і у перспективі потенційно сильне почуття, тому ми інтуїтивно оберігали його від можливих токсичних зазіхань з боку нещирих одногрупників. Однак, це не означало, що ми мали уникати спілкування з нормальними людьми, вибудувавши навколо себе нову Китайську стіну, а їх, цих притомних адекватних людей, на нашому життєвому шляху цілком вистачало.

Однією з них була Христинка: низенька мініатюрна дівчина з навдивовижу світлим волоссям. Вона була настільки тихою і спокійною, що, відверто кажучи, її присутність у групі я помітила на другий чи навіть третій тиждень навчання і то випадково, коли вона, ніяковіючи та покриваючись сором’язливим рум’янцем, звернулася до мене по допомогу на практичній. Мені чомусь відразу стало її шкода – як таке тендітне створіння зможе вижити вдалині від дому у свої неповні 16? Чи вона місцева? Та навряд чи, тутешні аборигени почуваються в коледжі ніби вдома: ведуть себе самовпевнено і подекуди навіть зверхньо. І чого б то? Невже вважають себе кращими?

Ось як худа манірна Аліса, що своїми яскраво нафарбованими очима щоперерви «стріляє» по старших хлопцях чи навіть по деяких викладачах. ЇЇ батьки якість там круті лікарі, що давно виїхали і весь цей час працювали за кордоном, ось і власне чадо вирішили благословити на проторений ними шлях. Однак лікувальна справа була потрібна Алісі, як стоп сигнал зайцю – вона вступила сюди (по блату, і сама цього не заперечувала), щоб не сперечатися з предками, які у разі непослуху могли позбавити її суттєвої фінансової підтримки. Ну так от, забери в цієї самої Аліси грошовитих батьків – чого вона варта сама по собі? Та я відволіклася, тому залюбки повертаюся до одного із досить важливих персонажів своєї розповіді.      

Того дня після пар, коми ми неспішно прогулювалися з Олесею невеликою затишною алеєю, підставляючи виснаженні мукою навчання обличчя під ласкаве проміння привітного осіннього сонечка, я запропонувала:

- Може прихистимо те бідолашне дівча, що сидить на третьому ряді під самим вішаком? Ну не зовсім, щоб третьою до себе візьмемо, однак і саму в цьому неординарному курятнику не полишимо?

- Це яку саме? Ту мовчазну кнопу? – на мить зупинилася подруга, пильно поглянувши мені у вічі.

- Так, - стверджувально кивнула я, - назвемо це актом доброї волі чи виявом милосердя до ближнього. Ну геть вона безпорадною здається… Якщо ти проти, я не наполягатиму. То що думаєш з цього приводу?

Тут я звісно трохи кривила душею - ну дуже вже мені важко відступитися від задуманого. І якщо я націлилася рятувати Христю від ймовірних небезпек, що чатували на неї, як і на всіх нас, на самому початку самостійного життя, то відмовити мене від цього дон кіхотського наміру було не під силу жодній людині, і Олесі в тому числі. Однак я мусила запитати її думки. Послухатися подруги – то вже інше, але поцікавитися її міркуваннями було обов’язково.  

- Гадаю, можна, - відповіла товаришка через деякий час, мрійливо спостерігаючи за плином легких хмаринок насичено синім небом, - вона здається адекватною. А в разі чого, попрощатися завжди встигнемо.

- Ото ж бо, - полегшено підхопила я, тішачить, що Олеся пристала на мою пропозицію, здавшись без бою, - гуртуватимемо біля себе однодумців і задаватимемо тон в колективі! Покажемо цим міським задавакам, чого ми варті!

- А воно нам треба? – недовірливо зиркнула вона на мене, відірвавши захоплений погляд від бездонного небокраю.

- А чому і б ні, - здвигнула я плечима, проте вже без надмірного ентузіазму, - соціально активне життя, поступове розширення кола спілкування, а з ним і сфери впливу…

- Стоп-стоп, - сплеснула руками Олеся, - вгамуйся, Наташко, тебе вже заносить! Давай поки що зупинимося на Христині, а там видно буде.

- Ок, - погодилась я, задовольняючись досягнутим, - значить, зосереджуємося поки на Христинці, от завтра і почнемо, м’яко і ненав’язливо.

- Ага, ти ж у нас спец по встановленню нових контактів, - посміхнулась вона, грайливо махаючи пійманим золотистим листочком у мене під носом, - головне лише, щоб м’яко і ненав’язливо, а не як бульдозер, яким ти здавалася, коли зі мною знайомилася.

- Та ну, не вигадуй, була я чемною дівчинкою, хіба трохи наполегливою та допитливою, - Олеся щиро засміялася з моїх слів і, раптом схопившись, побігла, вистрибуючи, вперед, а я, відігнавши звичну щодо пробіжок лінь, кинулась слідом за нею.

Звісно, Христина не опиралася нашій пропозиції товаришувати – більш того, вона невимовно їй зраділа. Спершу, правда, боязко перепитала, чи їй часом не почулося, що ми запрошуємо її погуляти разом в парку найближчими вихідними, проте потім, усвідомивши, що пропозиція реальна, кинулася тиснути нам руки. Ми з Олесею лише обмінялися здивованими поглядами – оце ж геть затуркане дитя, роботи з нею не початий край, проте труднощі нас ніколи не лякали. І відтоді кожного разу залучали її до наших пригод і мандрівок.

Христина походила з багатодітної віруючої сім’ї, однак це не робило її прискіпливою занудою, що повсякчас цитує слово Боже, чи надто правильною цнотливицею, яка, суворо звівши бровенята, осуджує всіх і всякого, хто оступається в цьому непевному житті. Їй вистачало сили волі вести таке життя, яке вона вважала правильним, однак вона геть цим не хизувалася, а було чим, як на мене. На момент нашого сімнадцятиріччя (а були ми переважно всі однолітками) Христя спиртного, окрім ковтка червоного вина, не куштувала, про цигарки я взагалі мовчу, ну і, звісно, весь інтимний досвід її складався виключно з дитячих (ну ви ж розумієте про що я) поцілунків з єдиним хлопцем.