ДИВАКУВАТА ОЛЕСЯ

З Лесею ми познайомилися ще при вступі, коли проходили тритижневі підготовчі курси. Я, побачивши дещо перелякане худе дівча з трохи невдало висвітленим волоссям, яке невпевнено тупцювало віддалік від основної маси абітурієнтів, вирішила підійти і познайомитися першою. Спочатку вона розгубилася, швидко закліпавши довгими густими віями, проте згодом, оговтавшись і адаптувавшись до мого настійливого розпитування, вбулася у новому товаристві і поступово розговорилася.

Була Олеся єдиною донькою в родині, що проживала в невеликому селищі. Як я невдовзі зрозуміла, батьки плекали та всіляко балували своє улюблене чадо, не відмовляючи їй ні в чому. Однак довірливих стосунків в родині не було – тато, мама і Леся жили кожен своїм окремим життям. Вона була впевнена, що тато мав коханку, оскільки часто помічала всі докази цього забороненого зв’язку. Цей факт її неабияк обурював, адже саме себе в цій ситуації Олеся відчувала зрадженою. Невинне дівча якось було поділилося своїми здогадками з матір’ю, проте в результаті лише отримала від неї «на горіхи» і була позбавлена можливості тиждень гуляти з подругами.

Сама ж Олесина мати хворіла на якусь хронічну, проте відносно не серйозну хворобу, через яку ніде й не працювала, переймаючись виключно хатніми справами. І, здавалося, чим би ще займатися жінці, як не вихованням єдиної доньки? Однак, заклопотана власними проблемами зі здоров’ям та намаганням утримати чоловіка біля себе, жінка мало переймалася основами сімейної педагогіки. Татко ж, у свою чергу, головним своїм завданням вважав фінансове забезпечення родини, тому вдома бував рідко, цілком віддаючись бізнесовим та, якщо вірити Лесиним словам, амурним справам на стороні.

Батьки не сприймали доньку як особистість, що постійно росте і змінюється. Для них вона залишалася маленьким хирлявим дитям, що потребує м’якої постелі з принтом казкової феї, склянки теплого молока на ніч та нової модної одежинки, щоб та була найгарнішою серед однолітків. Тому коли в неї почалися місячні, вона нікому з рідних так і не сказала про цю надзвичайну важливу в житті кожної дівчини новину. Більш того, Олеся вперто  змовчала й тоді, коли у 14 років, спокушаючись її блакитними оченятами та струнким гнучким тілом, її покликав на побачення спершу однокласник, а потім і на декілька років старший за неї сусідський шалапут.

Лесі було цікаво, вона щиро дивувалася, коли після декількох поцілунків хлопці починали вести себе дивно й гарячкувато, втрачаючи показну самовпевненість та намагаючись залізти їй то під футболку, а то й під коротеньку спідничку. Вона реготала, легко б’ючи їх по шустрих руках, і вважала все це якоюсь химерною незрозумілою грою. Однак при цьому добре розуміла, що правила цієї гри може встановлювати і контролювати сама. Тому далі відносно невинних пустощів хлопцям йти не дозволяла – і це не завдяки стійким моральним принципам, прищепленим вихованням чи власним батьківським прикладом. Просто вона нікому нічого в цьому світі не могла довірити. А раз ти не можеш довірити іншій людині – чужій чи рідній, байдуже – своїх думок, страхів, сумнівів чи секретів, то й не допустиш до власного, ще ніким не сплюндрованого тіла, й поготів.

Ще перед початком навчання я поселилася в одному з гуртожитків, а Олеся – на орендованій квартирі, куди згодом підселили ще одну першокурсницю з паралельної групи. І хоча з часом я добре стоваришувалася зі своїми співмешканками та іншими дівчатами й навіть хлопцями з нашої групи, дружбу з нею ми пронесли через десятиліття. Ми були і залишаємося такими різними, проте це зовсім не заважало нам (як і не заважає  дотепер за нагоди) проводити масу часу разом, то дудлячи каву у буфеті, то сидячи і теревенячи над відкритими книжками в бібліотеці, або ж гуляючи гамірним вечірнім містом після виснажливих пар та регулярно їздячи одна до одної в гості.

Щоправда, траплялися у нас і кризові ситуації. Першою з них було непорозуміння стосовно одного хлопця. Ні, не подумайте, він мене геть не цікавив. Справа була в іншому. Наприкінці 9 класу Олеся почала зустрічатися з хлопцем офіційно, тобто, з благословення мами й тата. Більш того, Лесин батько сам познайомив її з Назарієм, який ніби між іншим опинився якось у них вдома. Був він на декілька років старшим, навчався в тому ж місті, що й тепер уже ми, що й спонукало Олесю здогадатися, що з’явився він в її житті не випадково, а саме з метою нагляду за нею та збору інформації стосовно подробиць її нового життя. Проте мою подругу перспектива такого контролю геть не збентежила, навпроти, навіть розважила, оскільки своїм метким оком вона відразу виявила всі слабинки Назарія і автоматично визначила дієві способи маніпуляції цим тихим сумирним парубком.

Якби той бідолаха тільки знав, в яку бездонну прірву безнадійної патологічної прив’язаності дозволив себе скинути, бездумно повівшись та цей сумнівний договір. Леська була безжальна, уїдливо та терпляче спостерігаючи за тим, як її наївна жертва все більше і більше починала залежати від її товариства, вимагаючи частіших зустрічей і хоча б можливості доторкнутися до її випещеного блідого тіла. В такі моменти її напіввідкриті холодні очі кольору небесної блакиті ставали зіницями хижого звіра, а зневажлива посмішка перекошувала ще донедавна таке миловидне личко, спотворюючи його до непізнаваності. Вона тоді скидалася на павучиху вбивцю, що, впіймавши у свої цупкі тенета вдвічі більшу за себе, однак таку дурнувату муху, повільно вбиває її, насолоджуючись кожним моментом свого жорстокого тріумфу.

- Послухай, дівко, - якось не витримала я, вчергове завітавши по її запрошенню до неї на хату, де в кутку нерухомо сидів напівживий Назарій, - навіщо кликала, якщо не сама?  

-Він уже йде, - відмахнулася від гостя подруга, - а ми ж ніби збиралися на прем'єру фільму до кінотеатру, забула? – вона хитро водила великими виразними очима.

- Та чого ти ведеш себе як остання сучка!? – мені таки справді вривався терпець, ці двоє дуріють собі як хочуть і мене для чогось вплутують в ці маразми, - не сьогодні ми туди збиралися! І геть не схоже на те, щоб він кудись хотів йти! Невже ти не можеш відпустити його, а ти, хлопче, геть втратив самоповагу, що жмешся в кутку, ніби побитий пес? Та розійдіться ж ви в кінці-кінців, ви ж практично ненавидите одне одного!