ВПЕРТА НАТАШКА

Кінець 90-х… Гумові жуйки вже не дефіцит, джинси-кльош вважаються старомодним пережитком карколомної епохи, що поволі відходить, і хоча ще є притомні люди, які віддають перевагу безсмертним хітам ABBA та QUEEN, переважна маса біснуватої молоді дико ковбаситься під перші кислотні треки. Відбиті на всю голову доморощені псевдо-рекетири  не спроможні більше наганяти того панічного страху, що вселяли спершу у вразливі душі комерсантів початківців, а нестримний дух протесту проти всіх і всього починає поступово сходити нанівець. Вихлопні гази тих часів, як уїдливий нафталін, і досі витають серед нас, подекуди матеріалізуючись то у жалісливому скавучанні по совковій ціні на лікарську ковбасу, то у журливому зітханні по втрачених ілюзорних можливостях. Та я зараз зовсім не про те. Просто саме тоді і починається наша історія.  

Я, студентка другокурсниця медучилища (так, можливо і банально, але ж проти сімейної традиції не попреш), подумки планувала вихідні, марудячись на нудній парі з фізіології. Антоніна Павлівна, огрядна літня жінка і по сумісництву допотопний екземпляр медико-педагогічної ери, своїм одноманітним миготінням про проведення збудження по нервових волокнах могла загнати в транс будь-кого. А оскільки збудженням, тим більше нервовим, навколо і не пахло, тому так важливо було напрягти мозок хоч чимось, щоб не дати йому можливості відключитися від гіпнотичного бурмотіння.

«Так-так… Сукні візьму дві: класичну чорненьку з блискітками і ту, рожеву, трохи теплішу, бо ж біс його вгадаєш з погодою. Взую кросівки, проте в рюкзак закину підбори! На дорогу джинси і ту файну кофтинку, що так приємно облягає і …»

- Чуєш, - це вже Леська шепоче, впритул нахиляючись до мого вуха. Струнке й затяте дівчисько, ми сидимо з нею разом відколи переступили поріг медучилища. - Може махнемо з останньої пари, це ж справжнє збочення, сидіти на цивільній обороні?

Лишечко, скільки псевдо-інтелектуального непотребу вливається в юні голови в тісних обшарпаних аудиторіях! Я вкотре напружила мізки, пригадуючи, коли ми востаннє були на цивільці. Давненько, що ж, добре, що завтра довгоочікувана п’ятниця, а за нею чергова мандрівка, сьогодні можна і помучитися.

- Потерпиш, на носі кінець семестру. Він нас навіть на вигляд не пам’ятає, – я була невблаганною. Сама навчалася добре, але не тому, що з дитинства мала комплекс відмінниці, просто вважала, що раз Бог дав розум, гріх ним не скористатися. Он скільки ментально обділених людей, їх і шукати довго не доведеться – роззирнувся і вже з десяток неозброєним оком видно. Та навіщо поповнювати їхні і без того численні ряди?

Проте, не подумайте, що я була аж така вже правильна та ідеальна. Хоча отримання диплому з відзнакою була моя реальна мета. Адже, як ви вже зрозуміли, я досить розумна, це раз, відзнака мені була необхідна для вступу в заповітний медичний університет, це два, і в мене до цих пір вправно виходило демонструвати швидкий розум, гарну пам'ять та непогану, як для білявки (всупереч ганебним упередженням) логіку. То чому б не довести оцим древнім Антонінам Павлівним і їм подібним муміям, що я кмітливіша і фартовіша від всіх цих підлабузниць і ябед, як от Надька чи Свєтка, яких упереджені зануди викладачки зусібіч оточили своїм нафталіновим заступництвом та фальшивим піклуванням, ніби метушливі квочки немічних курчат.   

Нещодавно лише виповнилося 17... І якщо коротко: амбіцій повно, як і пару зайвих кіло, кохання всього життя ще десь бродить (якщо взагалі десь є), до стипендії 5 днів, а турбувати предків геть не хочеться. Гроші, звісно, в родині не проблема, мій татко непоганий районних хірург (щоправда, брати «вдячність» так і не навчився). Інша справа мама, терапевт, та не відкажеться, і я її зовсім не осуджую, - важкі часи, дитина студент, байдужість держави, дещо інертний чоловік, та й інші схожі відмазки, які мама частенько й гучно озвучує, загинаючи акуратно підфарбовані нігті.

Шлюб батьків можна вважати вдалим, хоча вони катастрофічно протилежні особистості. Я могла зрозуміти кожного з них окремо взятого – мрії, прагнення, досягнення, цінності і алгоритм щоденних дій. А от разом вони не гармонували, або я просто не могла розглядати їх як пару, а тільки як маму-тата. Активна пухкенька Ганна Ігорівна та спокійний худорлявий Олексій Петрович. Кожен з них перебував у власному світі, не до кінця зрозумілий партнером і найближчим оточенням. Чи це всі так живуть і лиш на людях створюють ілюзію «правильних» родин? А дехто навіть і не намагається нічого створювати і прикидатися, і геть не переймається тим, як це бачать інші. Хай там що, та я точно знала ще тоді, таке життя (хоч воно напевне і є загальноприйнятним) – не для мене. Хай краще чи навіть гірше, але не таке, прісне та приречене.

«Стоп. А твоє життя хіба не таке саме, наперед визначене і обмежене зовнішніми обставинами?» - майнуло раптом в думці, і я на мить навіть розгубилася, застрягши поглядом на розкритому зошиті, куди час від часу записувала «мудрі» фрази Антоніни. «Ні, однозначно ні! Я можу ще все змінити! Закинути це все і піти вчитися на швачку чи приміром машиніста. А що? Сам собі дизайнер або відірви голова, що відчайдушно кроїш чи мчиш, розриваючи на друзки тканину або темряву та гендерні стереотипи заразом. А ще можна психанути, заміж вискочивши і, обсівшись купою галасливих дітей, картати чоловіка невдаху за змарновану молодість. Що б не вибрала – вибір мій і тільки! А батьки чи їх однолітки на щось подібне навряд чи вже наважаться..! Хоча, тут як сказати. Он нещодавно батьківський сусід, який прожив у приймах в молодиці майже 10 років, взяв і зненацька зник, прихопивши з собою речі та її особисті заощадження… Тепер ні в чому не можна бути впевненою… То чи можу я вважати себе справді вільною? І якщо ні, то хто тоді може?»

Нарешті дзвоник. Треба розім’яти ноги, випити смачнючого лате і обговорити з Лесею гардероб на Галчине весілля. Вже третя одногрупниця заміж вискакує, і я, як незміна дружка, планую чергову пригоду. Добре, що цього разу і Леська збирається їхати, і Ірка з Христиною, хоч буде з ким потеревенити і потанцювати, а то на попередньому весіллі в Аліни можна було завити від нудьги – ні хлопа людського, ні музики нормальної. Весь день дощ періщив, всі були по вуха забрьохані в болото, ще й харчі були пересолені. Проте Алінка була щаслива, тискала свого отетерілого від великої кількості незнайомих людей очкарика (це ж треба, такі ще й одружуються!) і нічого та нікого не помічала навколо. Дійсно, любов сліпа. Чи то ми просто такі? Хтозна.