РОЗДІЛ 16

«Ми разом, надовго чи ні – хто знає?

Ми разом, і цього достатньо.

Навіщо нам усілякі церемонії?

Еріх Марія Ремарк»

Данило                                                                                                                         

Ще одна глава закінчена, я відкидаюся на стільці, розминаючи спину і вимикаю ноут, схвильовано поглядаючи на екран телефону. Діана вже мала написати. Але телефон мовчить, тільки за вікном біснується природа, ніби хоче втопити в цьому дощі все місто.

На кухні горить світло, Єгор щось зосереджено пише у зошиті, час від часу відволікаючись тільки на те, щоб відповісти на чергове, дуже важливе, запитання молодшої сестри. У мій бік, на відміну від Оленки, що радісно усміхається, варто мені з'явитися на кухні, він навіть не дивиться. З цим, певно, треба щось робити, але поки я просто набираю в каструлю воду і дістаю макарони з пачкою сосисок. У каструлі вода закипає бульбашками, за вікном – вирує зливою. Нарешті телефон відгукується тихою вібрацією, і я одразу тягнуся до нього. Пошта. Доставка на завтра.

Це, звісно, добре, але... Я вимикаю вогонь на плиті, накриваючи каструлю кришкою. Вкотре поглядаю у вікно і, все-таки зіткнувшись із таким же стривоженим поглядом, як у мене самого, розумію: «Краще почекаю зайві десять чи тридцять хвилин, але так мені буде спокійніше».

– Єгоре, – киваю хлопчині, раз вже він все ж таки спромігся підняти на мене очі, – я піду зустріну Діану, ти промий макарони хвилин через п'ять. Домовились?

– Я й сам можу її зустріти. Точно вже не гірше за тебе, – відсуває підручники убік.

– Можеш, але з Оленкою теж хтось має залишитися, – кажу вже з коридору, поспішно натягуючи куртку та намацуючи ручку парасольки у підставці.

– Те, що я погодився, зовсім не означає, що ти мені раптом сподобався, – встигаю почути, перш ніж двері зачинилися.

Розумію, що ніби й поспішати нікуди, Діана могла просто затриматися, і вся моя спонтанна прогулянка під дощем ніщо інше, як параноя, але крок чомусь не сповільнюю. Навіть прискорюю, і виявляюся правим. Варто підійти до скляних дверей, як одна з них відчиняється, і Діана виходить не просто в дощ, а фактично мені на зустріч.

Моментально зміщую парасольку так, щоб на неї не впало жодної краплі. Байдуже, що дощ лупить в спину, заливаючи за комір. Не розтаю, та й куртка в мене не промокає ще й з теплою підкладкою зсередини. Порівняно з її курткою, це як шкіра мамонта та носова хустинка. Остання, до речі, теж скоро може стати у нагоді, судячи зі стану дівчини. Але Діану ж ще спробуй переконай прийняти хоч краплю допомоги. Чіпляється за руку як мокре кошеня. Волосся розтріпалося, і мокрі темні пасма липнуть до обличчя, тож в освітленні блакитних ліхтарів вона, здається, химерно блідою.

Іде по калюжах, не дивлячись під ноги, повністю поклавшись у питанні навігації на мене. І мені б радіти, що вона не відштовхує, не сперечається, як завжди, адже сама з усім упорається, але виявляється від цього лише тривожніше.

Варто нам опинитись удома, як малі миттєво вискакують у коридор, з тривогою дивлячись на сестру і з німим запитанням на мене. Діана нічого не помічає, тільки дозволяє стягнути з себе мокру куртку і відразу ж ховається за дверима у ванну. Тут не посперечаєшся. Хай іде.

Кличу Єгора з Оленою на кухню, аби не смикали її зайвий раз. Поки малеча накриває на стіл, заварюю чай з липою та дістаю мед, ледь не пропускаючи момент, коли загорнута у махровий халат дівчина заходить на кухню. У халаті... Це при тому, що вона вдома інакше як у штанах та гольфі і не ходила ніколи, завжди немов у броні. Мимоволі хитаю головою, спостерігаючи як вона сидить, привалившись до стіни, з розчуленням поглядаючи то на брата, то на сестру, але хоча б їсти при цьому не забуває. Ставлю перед нею її чашку з чаєм: чорна керамічна, з зорепадом на боках, об’ємом з невелику каструлю. Але хай краще сьорбає свій чай, ніж дивиться на мене з цією божевільною вдячністю, бурмочучи щось про те, що я її герой і взагалі треба заборонити бути таким хорошим. Це не нормально. Не схоже на неї. Тому, коли посеред вечері вона піднімається з-за столу і йде спати, ніхто з нас навіть не думає її зупиняти.

– Чого чекаєте? – питаю насамперед Єгора, розставляючи тарілки по місцях. – Діана сказала – спати…

– Тож спати... – безперечно погоджується хлопчина, тягнучи Олену чистити зуби.

Ну, просто вечір чудес не інакше. Чомусь тільки це зовсім не тішить…

Вночі я прокидаюся від того, що мене безцеремонно зштовхують із ліжка.

– Діані погано! – Єгор навіть не дає мені розплющити очі, одразу завалюючи мій сонний мозок інформацією з інтонаціями на межі паніки. – Я хотів води попити, а вона там стогне і чоло гаряче. Я не знаю, що робити!

Усяка сонливість зникає в одну мить, а я злітаю з ліжка та йду слідом за Єгором, поспішно натягуючи спортивні штани.

У кімнаті темно, Єгор не наважився включити нічник, але світла з коридору, вистачає, щоб розгледіти тремтячу в ознобі Діану. Вона так і лежить у махровому халаті, намагаючись щільніше закутатись у ковдру, але це явно не допомагає.

– Неси аптечку, – шепочу Єгору, а сам сідаю на ліжко, прикладаючи руку до чола дівчини, що так і не прокинулася. Гаряча. Кепські справи! І градусник через десять хвилин тільки підтверджує те, що і так було зрозуміло. Тридцять дев'ять. Діана смикається, щось шепочучи, але слів не розібрати. Треба давати жарознижувальне.