РОЗДІЛ 15

«Природа наділила нас двома очима,

двома вухами, але лише одним язиком,

щоб ми дивилися і слухали більше, ніж говорили.

Сократ

Діана                                                                

Що сказати, вівторок пройшов без ексцесів. Дивно, зважаючи на те, що останнім часом події мчать галопом в абсолютно непередбачуваному напрямку. Але вже середа, четвер, п'ятниця... Адже очевидно, що не могла біла смуга тривати так довго. Ось і обірвалася вона зливою «мов із відра» прямо мені на голову. Куртка, не розрахована на такі сюрпризи – промокла швидше, ніж я встигла добігти до найближчого навісу над непримітною сірою крамничкою. У променях фар і відблисках ліхтарів, я тільки й могла, що задумливо поглядати в бік сяючої червоним букви метро. Кажуть рясні зливи миттєві, тож краще перечекати... Тіснитися під хистким дахом із десятком перехожих, що, певно, керуються схожою логікою. Переступати з ноги на ногу, відчуваючи, як взуття з дратівливим хлюпанням вбирає воду. Мої улюблені чорні кросівки буквально пожирають сірі бульбашки калюж, опускаючи мій настрій на їх дно.

А я навіть не написала Данилові, що вже йду додому. Телефон розрядився. Лежить нещасний у кишені, тільки тонке павутиння тріщинок видніється на чорному екрані. Насправді останніми днями у нас сам собою виробився своєрідний ритуал. Хоча, як сам собою… Я може й не хотіла спочатку говорити час, коли мене зустрічати. Але тут з'ясувалося, що Данило не менш упертий осел, аніж я сама. Та й чи варто відмовлятися, коли йому так хочеться щодня ходити до метро і тягати важкі сумки з магазину. Це навіть приємно. Ну трохи… Особливо, коли за тебе платять, і не потрібно гарячково згадувати баланс на карті, йдучи на касу. Але з цього приводу я і з Данилом, і зі своєю совістю швидко домовилася. З нього продукти, з мене ­смачна їжа. Ось і квити. І ніхто нікому нічого не винен. Суто ділові відносини.

Шкода тільки злива, порушуючи всі народні повір'я, вщухати навіть не збирається, а мене саму вже починає колотити від холоду.

Усе! Годі з мене. Яка різниця, стояти мокрою під навісом, чи йти мокрою без його уявного захисту. В останньому варіанті хоча б удома швидше опинюся. А там чай. Гарячий з медом. Ванна, теж окропом залита. А краще – два в одному. Що завгодно, аби швидше в тепло, додому.

Варто спуститися в метро, як за мною тягнуться калюжі-сліди, але я вже не звертаю на це ніякої уваги. Зрештою, я не одна тут така, розклеїлася… Тільки й того, що сідати в мокрому одязі немає ніякого бажання. Стою, хитаюся, тримаюсь за поручень, впираючись чолом у свою ж руку. Крізь гул, механічний голос бурмоче мою станцію, і ось я знову в осінньому акваріумі, де замість риб – змерзлі люди і руде кленове листя, що липне на вікна.

По склу вже не суцільним потоком, а тонкими струменями стікає дощ. Треба відчинити двері, штовхнути її, пірнаючи в реальність, але замість цього я з чомусь з надією вдивляюся в силуети і обличчя. Дурня яка! Швидко до хорошого звикла, але за такої погоди жодна нормальна людина з дому та носа не покаже. А Данило… Я роблю перший крок під дощ і одразу здивовано завмираю, розглядаючи чорну парасольку над своєю головою. Він… ненормальний!

– Все гаразд? Чому на телефон не відповідаєш? – запитує Данило, навіть не приховуючи тривогу в голосі.

Я що так погано виглядаю?

– Телефон розрядився, – відповідаю, хапаючись за його галантно підставлений лікоть, як за рятівне коло в морі, що розлилося навколо.

– Ти промокла вся!

А все-таки він прийшов за мною... Це може й не зірка з неба, і не інший кінець світу, лише кілька кілометрів під дощем, але ж прийшов. І як прийшов, так і піде… настрій від веселки, що зметнулася за рогом, знову падає в прірву, пробиваючи дно і зриваючи плінтуса.

– Нормально все.

– Ні, не нормально. Може мою куртку накинеш? – він навіть зупинився, починаючи справді розстібатися.

– Не треба, кажу, – смикаю його за руку, буквально тягнучи вперед. – Просто давай швидше додому!

Бісить! Не треба, не треба так дбати про мене! Я ж звикну. Та я за кілька днів уже звикла, що він поряд. А що далі буде? А коли ми повернемося до своєї квартири… Він зітхне з полегшенням і забуде, а я? Не хочу! Сама впораюся. І ніхто нам не потрібний, нічия допомога. І турбота мені його не потрібна, обійдуся.

Варто опинитися у квартирі, я насамперед скидаю взуття. З кухні чуються голоси, тут же прибігає брат, і мені дістається уважний схвильований погляд. А ось хлопця, що стоїть за моєю спиною, Єгор свердлить поглядом якось підозріло, наче приміряючись до кожного жесту. Данило допомагає стягнути мені мокру куртку, навіть не намагаючись вішати її на тремпель. Тут допоможе тільки викручування та гаряча батарея, та й то не факт. А мені теж, певно, не завадить... Як зомбі бреду у ванну, ледве стримуючи себе, щоб не почати стягувати одяг, що огидно липне до шкіри, прямо на ходу.

– Діане, я ванну набрав, – кричить мені навздогін брат.

Яка в мене чудова сім'я! Бабуся б мною пишалася, от якого справжнього чоловіка я виховала з шкідливого хлопчака! Ну, просто лицар. Відпарилася я до «напівготовності», в тому сенсі, що не ясно, чи я вже зварилася, чи просто пішла хвилями.

А на кухні довгоочікуваний гарячий чай, і макарони із сосисками. Я клюю носом, і здається, вже вдесяте повторюю, як їх усіх люблю, які вони хороші, чудові і просто життя прекрасне. Здається, навіть Данилові дісталося. Принаймні, мені запам'яталося, що в нього був смішно ошелешений вираз обличчя, коли я виходила з кухні. На честь суботи я здійснила подвиг: дозволила собі не перевіряти уроки, не готувати сніданок, не працювати, а просто піти спати. Спати! О десятій годині вечора, я лягла в м'яке тепле ліжко. Чи це не диво?! Закопатися крижаними руками в ковдру, підтягнути ближче подушку, підгинаючи ноги в марній спробі зігрітися. Але це не заважає мені провалитися в такий солодкий сон. Я вдома, можна розслабитись.