РОЗДІЛ 14

«У кожній людині – сонце.

Тільки дайте йому світити.

Сократ

Данило                                                                              

Пельмені на вечерю – швидко, смачно, ситно. Ідеальний варіант. Навіть Єгор ненадовго але перестав суворо поглядати в мій бік. Мабуть, на ситий шлунок, я вже не здаюся йому абсолютним злом усього всесвіту. Ще пару годин сиджу за ноутом редагуючи текст, хоч очі й ріже, а букви нескінченно миготять на білому екрані. До затвердження фінальної версії тексту залишився лише місяць, тож варто скористатися нагодою.

Прислухаюсь до шереху та тихих розмов у вітальні, де Діана співає колискову Оленці… Голос в неї гарний, і слух музичний. Може не для професійної кар'єри, але у шкільних концертах вона могла б брати участь, якби хотіла. Вона взагалі багато могла б, але не робить, і це лише доповнює список питань, що крутяться у мене в голові, не даючи спокою. Наприклад, де їхні батьки? З бабусею ясно. Але мати, батько… Чому всі роблять вигляд, що їх немає, і це нормально, що вісімнадцятирічна школярка поодинці виховує двох дітей.

– Діано, розкажи казку про пташку, – чується з вітальні і я, мимоволі відриваюсь від монітора, завмираючи в очікуванні.

– Знову її? Може, все-таки іншу?

– Ні, я хочу цю.

Намагаючись не видавати ні звуку, встаю з-за столу підходячи до прочинених дверей так, щоб у напівтемряві кімнати з єдиним нічником, що горить на стіні, мене не було видно.

– Гаразд, вмовила – диван тихо поскрипує, коли Діана, ніжно поправляючи ковдру, сідає поряд із сестрою. Поряд, щось невдоволено бурчачи, влаштовується у розкладному кріслі Єгор. Але хоч хлопчина і відвертається, роблячи байдужий вигляд, але, судячи з того, як він напружено впивається поглядом у килим на стіні, слухає дуже уважно. – Жила собі маленька пташка. Була вона веселою, і життя в неї було безтурботне. Вона мріяла співати на весь світ, щоб усі навколо чули її дзвінкий голосок. Але якось навесні зустріла вона іншу пташку, вони покохали одне одного і в них з'явилося пташеня. Але воно було ще зовсім мале і ще не могло літати, а пташка так хотіла піднятися в небо до самого сонця! Тоді мама-пташка пообіцяла пташеняті, що полетить високо-високо і звідти щодня співатиме йому свої сонячні пісні. А коли пташеня підросте і стане сильнішим, вони зберуть золоті промені та полетять дивитися світ разом.

– А чому не можна просто прилетіти ненадовго? Може пташеняті і не потрібні ці промінчики та пісні? А мама потрібна…

– Спи, сонечко. Це лише казка.

– Ото ж бо, що "казка". Щось у житті "пташка" не надто поспішає повертатися, – бурчить Єгор досить голосно.

– Єгор, – у голосі Діани чується докір, і це дає ще один привід замислитися. Чи така це «казка»? – Надобраніч, солодких снів.

Поки Діана цілує брата і сестру, я встигаю повернутися до столу, ніби нічого й не чув. Вдаю, що захоплений роботою, але краєм ока стежу за нею. Діана заходить на кухню майже безшумно, м'яко закриваючи за собою двері. Не кажучи жодного слова, набирає воду і стоїть зі склянкою в руках. У блакитному світлі монітора, відблиски від скла лягають на її обличчя вигнутими лініями. І я не можу втриматись, не можу промовчати. Мені не байдуже… Хоча й повинно бути. Однак задумливість із дещицею смутку на її обличчі надто багато про що говорить, але водночас нічого не прояснює.

– Діан. Де ваші батьки?

Її плечі здригаються, вона схоже і не помітила, як я підійшов.

– Нащо тобі це знати? – вона все ж піднімає голову, дивлячись мені прямо в очі, а я не знаю, що відповісти. А й справді навіщо? Чому це так важливо? Казав, що не лізтиму до їхньої родини, а сам тільки цим і займаюся останні дні.

Мовчу.

– Ось бачиш. Менше знаєш, міцніше спиш, – каже вона намагаючись приховати тугу за кривою нібито безтурботною усмішкою… І йде.

Я також затримуюся ненадовго. Робочий запал зник. Кімната зустрічає темнотою та самотністю, яка несподівано перестає здаватися затишною. Приходить думка, що такою буде і вся моя квартира, і життя після ремонту... Але я закидаю всі ці думки подалі, і завалююся спати... Щоб уже за кілька годин прокинутися від шурхоту на ліжку.

Що мене розбудило? Чи то скрип дверей, чи кроки… Але остаточно я прокинувся, почувши тихі схлипи і побачивши у світлі миттєво запаленого нічника сонне заплакане обличчя Олени.

– А де Діана? – широко розплющивши очі, вона злякано дивиться на мене, повторюючи: – Де Діана?

– Тихо, тихо. Все гаразд. Діана у сусідній кімнаті. Давай я тебе до неї відведу, домовились? – питаю тихо, боячись ще більше налякати малечу та одночасно натягуючи штани.

Схоже настав час купувати піжаму. Цікаво, наступної ночі до мене в спальню прийде Єгор чи відразу бабуся? Ось нарікав увечері на самотність от і…

– Правда відведеш? – дівчинка хапається за мою руку і тихо шепоче:– Мені сон страшний наснився! А Діана вміє проганяти злі сни. Чесно! Ти знав? Вона обійме і все пройде... А ще я темряви боюсь, але снів більше. А ти вмієш проганяти злі сни?

– Не вмію, – хитаю головою. – Але я сильний і віднесу тебе до Діани. Добре?