РОЗДІЛ 13

«Жінка може кохати так, ніби ніколи не піде.

Але може наступити такий день, коли вона піде, ніби зовсім не кохала.

Моніка Беллуччі

Діана

Вечір давно опустився на місто похмурими сутінками та сірим вологим серпанком, що застиг у повітрі тремтячими краплями. Руді кола розливаються світлом навколо ліхтарів, машини, що проїжджають повз, зливаються в безкінечні розчерки-відблиски. Поспішають, усі поспішають. А я от ледве волочу ноги. Штовхаю холодні, покриті дрібними краплями, скляні двері і опиняюся в цьому царстві дощів.

– Привіт, – з-за спини лунає голос, і я міцніше стискаю ключі в кулак, готуючись оборонятися, але наступної миті приходить усвідомлення, що я знаю цей голос.

Обертаюся. Це і справді Данило. Мені не примарилося…

Він що вичікував мене?

– Привіт. Що ти тут робиш?

– Тебе шукаю.

– Щось сталося? З Єгором? Оленкою? Антоніною Михайлівною? – я вже на короткому старті, готова бігти, чекаю лише вказівки напряму.

Треба враховувати, що терпіння – не найсильніша моя риса, і я вже роблю крок у бік квартири Антоніни Михайлівни, коли Данило мене зупиняє.

– Діано, заспокойся. Я зустрів тебе просто випадково.

– Випадково? – дивлюся на нього з підозрою.

– Їздив перевіряти, як просувається ремонт у мене в квартирі, – ну звичайно, не живе ж він із Антоніною Михайлівною постійно. – А ти де була?

– Тобі не здається, що це не твоя справа?

– А ти не думаєш, що молодій вродливій дівчині може бути просто небезпечно ходити вночі самій?

– І що з того? – все життя ходжу і досі жива. – Кілька разів навіть від хуліганів та якогось п'яниці тікала.

Але стривайте, він вважає мене гарною?

– Ти серйозно? – запитує Данило, ніби намагається зрозуміти чи не жартую я.

– Так. Не зовсім, правда, розумію, чому ТЕБЕ це хвилює… Чи це через Антоніну Михайлівну?

– Та до чого тут!?.. Хоча, вважай як хочеш. Але, будь ласка, телефонуй мені, коли пізно повертатимешся, щоб я міг тебе зустріти.

Він що хвилюється про мене? Не знаю чому, але розуміння цього вибиває мене з колії, і мені більше не хочеться з ним сперечатися.

– До речі, нічого не хочеш мені розповісти? – він дивиться на мене так, ніби повірив у те, що дзеркала – очі душі і намагається зазирнути у мою. – Я ж можу допомогти.

– Не хочу.

Що йому сказати? Що наша мати – зозуля, кинула нас, надсилаючи раз на місяць суму, якої вистачає на «просто вижити», але точно не на «жити» Що у нас з братом і сестрою різні батьки, і бачили ми їх тільки на фото? Можу звісно розповісти про те, як це бігати по садочках, школах і лікарнях. Як в сім років навчитися готувати, а в тринадцять – оплачувати рахунки і планувати бюджет на місяць.

Треба йому це знати? Навряд. Та й, відверто кажучи, я не хочу його жалості. Нехай краще просто вважає мене красивою та трохи загадковою. А правда вона не завжди така, якою її хотілося б бачити.

– Гаразд, – каже Данило через якийсь час. Начебто погодився, а почуття таке, що питання залишилося відкритим. Але головне ­– він не давить, не допитується і навіть намагається м'яко змінити тему. – Зайдемо в магазин за продуктами?

– Оце вже гарна ідея. Я б зараз слона з’їла, – кажу, видихаючи з полегшенням.  

Більше він на важкі теми питання не ставить. А сам відповідає охоче, в тому числі про свою родину. Стільки курйозних кумедних випадків! Стільки підтримки та турботи. Мені в якусь мить навіть стає трохи сумно від того, що я ніколи не мала такої підтримки від батьків, але я згадую бабусю, брата, сестру і розумію – кожному своє. Головне, що хорошого в житті більше, а отже, все недаремно. Якщо б все склалося інакше, я б і з Данилом може не зустрілася ніколи. Принаймні, ми точно не стали б жити під одним дахом. Він би не став зустрічати мене після роботи і відбирати у мене сумки з продуктами, з осудом дивлячись на мої спроби віддати йому хоча б частину грошей за покупки.

«Я чоловік – я плачу. А тяжкості дівчаткам тягати взагалі заборонено, тобі ще дітей народжувати!».

Так смішно… Здавалося б бурчить, а, по суті, дбає. І це викликає дивні почуття, яких я не можу зрозуміти. Але мені подобається слухати те, як він розповідає про себе, про свої книги та проекти. Подобається до хрипу сперечатися, обговорюючи вчинки персонажів вигаданих історій, наче вони реальні люди. Подобається губитися в часі з ним, наче хвилини розчиняються у просторі.

Я й не думала, що мені так не вистачало подібних розмов. Що я так сумувала за цією легкістю та теплотою в душі, коли поряд є людина, з якою можна поділитися своїми думками. Людина, яка розуміє, їх, мене... Можливо, мав рацію герой старого, всіма забутого, фільму…

«Щастя – це коли тебе розуміють.»