РОЗДІЛ 12

«Жінка має вражаючу інтуїцію:

вона здатна здогадатися про що завгодно,

окрім того, що лежить на поверхні.»

Оскар Уайльд

Данило

6 жовтня                                                                                                                   

За Діаною і малечею вже півгодини як зачинилися двері, а я все ще сиджу з чашкою кави в руках над залишками бутербродів. Шалений ранок... Я виявляється звик до тиші, а тут шум, гамір, кольорові банти на дзеркалі, безперервний тупіт за дверима, бутерброди, які закінчуються швидше ніж я встигаю їх нарізати. На секунду відчув себе частиною великої родини, і одразу закралася підозра, що в цьому й криється план ба. Все її турбує, що я холостяком ходжу, а мені так спокійніше. Яка сім'я, якщо я тільки-но квартиру купив, ремонт, робота, рукопис... Ось ним і займуся.

За роботою нав'язливі думки зникають непомітно, як туман на світанку. Лише відкрив очі – і от уже третя година. Я відриваюся від монітора, зберігаючи файл і підозріло прислухаюся до розмов на кухні. Вони вже повернулися?

Хоча чому я дивуюсь... Адже школа. Однак на кухні я застаю лише Єгора, що щось дивиться в телефоні та Оленку. Остання, побачивши мене, радісно схопилася з місця.

– Привіт! А ти зі мною програєш? Єгор відмовляється, і тепер я з ним не розмовляю, – на секунду скривила губи Олена і знов з надією подивилася на мене.

– Ага, омріяна хвилина тиші… була, – пробурмотів собі під ніс Єгор навіть не підіймаючи голову.

– А де Діана?.. – питаю, але хлопець просто знизує плечима, не збираючись відповідати.

– Вона... – починає говорити Олена, вчепившись мені в руку, але брат митю її перебиває, не дозволяючи закінчити.

– Олена, – хмуриться, поглядаючи на сестру. Іди до кімнати, пограю з тобою.

– Я хочу замок! – мала радісно біжить до кімнати, а я залишаюся віч-на-віч з чимось незадоволеним підлітком.

– То де Діана? Все гаразд?

– У нас завжди все добре! А образиш мою сестру, я не подивлюся, що ти онук Антоніни Михайлівни. Зрозумів?

Несподівано. Мабуть, навіть сміливо, і це мені подобається. Гарний хлопець росте, бойовий.

– Послухай, я не збираюся її ображати.

– За дурня мене не тримай. Адже я бачу, як ти на неї дивишся.

Гхм...

– Я просто хочу допомогти.

– А нам не потрібна допомога. Ми самі впораємося. І Діані ти не потрібен.

– А може її спитати варто? – я звісно розумію, що він намагається захистити сестру, але не від мене ж.

Слухати мої аргументи Єгор не став, просто пішов, залишивши мене наодинці з не надто приємними думками.

Ні, я ні на що не претендую, і не збирався вторгатися в їх маленький маленький світ, але якось прикро. І навіть не за себе, а за неї. Все-таки вона дівчина, вісімнадцять років лише. Я у її віці не просто вперше закохався, одружитися хотів. Згоден, на той момент рішення було не надто розумне, але все ж таки це був мій вибір, мої рішення.

Діана теж може зустрічатися з тим, із ким захоче. Хоча чому може... Хто знає, раптом вона так і робить. Перед очима мимоволі постає картинка з її однокласниками, чи може серед них бути її хлопець? Цілком. Ось тільки від цих думок кулаки мимоволі стискаються і…

– Ти засмутився? – я і не помітив як на кухню мишкою прослизнула Оленка.

– Що?

– Не хвилюйся, Діана ввечері прийде з... – вона запнулась, обертаючись на двері до кімнати. – А ще ми тобі суп лишили! У холодильнику ціла каструля. Я хотіла тебе покликати, але Діана заборонила до тебе заходити, доки ти працюєш. Адже тепер можна? Суп смачний, із макаронами. Хочеш я тобі підігрію?

– Хочу, – хіба можна відмовити, коли на тебе дивляться з таким захопленням та надією.

І хоча ця турбота приємна, з голови чомусь не виходять думки про те, де, власне, Діана… Спочатку мені легко вдається відкидати їх убік, ну немає і немає, гуляє з подругами може. От тільки не бачив я в школі у неї подруг, а на годиннику вже шоста, сьома година. Номеру телефону її у мене немає. Запитати у Єгора? – не дасть. Зателефонувати ба? – тільки хвилюватиметься і ставитиме непотрібні питання. Може просто пішла дівчина на побачення, що я прив'язався?

Зрештою, розуміючи, що вже півгодини сиджу, дивлячись у монітор, не написавши жодного слова, вимикаю ноутбук. До моєї квартири пішки хвилин тридцять, але погода така мерзотна, що я вирішую під'їхати на метро одну станцію. Щоб через п'ятнадцять хвилин уже забути буквально про все, сперечаючись із Віктором про те, скільки і якої плитки потрібно, щоб викласти кухню, і при цьому нам не вилізти за рами бюджету. Колись мій однокласник, тепер молодий підприємець справляється із завданням мого відволікання на нагальні проблеми на відмінно. Аж до того моменту, як, виходячи з метро, я не побачив у натовпі знайому фігурку. Втомлено пересуваючи ноги, Діана підіймається сходами за десять кроків поперед мене.

«Ну хоча б одна» – ловлю себе на думці, та несподівано розумію, що видихаю з полегшенням уже від одного того факту, що поряд з нею не крутиться якийсь молокосос, вішаючи на вуха локшину про велике кохання.