РОЗДІЛ 11

У щастя немає ні минулого, ні майбутнього,

а є тільки сьогодення, що триває лише мить.

Ганна Герман

Діана                                                                                                                          

Осінній вечір. За вікном шелестить листя і накрапає дощ. Тепле світло старої лампи в абажурі з пухнастою бахромою, круглий дерев'яний стіл, біла скатертина з ніжним квітковим орнаментом, що я вишила минулого року. З тихим стукотом я розставляю на столі глибокі миски, немов узяті з музею порцелянових виробів, і поглядаю на Данила, який сідає поруч. Ось тільки…

– У нас тільки пластівці з молоком... Будеш? – питаю його, поки молодші вже розливають по мисках молоко. Їм і пропонувати не потрібно – самі візьмуть.

– У мене взагалі порожній холодильник, тож я з'їм що завгодно. Дякую.

– А я просто обожнюю пластівці, – заявляє Оленка з набитим ротом.

– Так! – кажу суворо, беручи у Єгора пластівці. – Коли я їм…

– Я глух і нім… – домовляє сестричка, і на якийсь час за столом чутно лише перестукування ложок та тихе похрумкування .

На щастя чи ні, але тиша триває недовго і, охоплені цікавістю, діти засипають Данила питаннями.

– А ти тут мешкаєш? І що дійсно онук Антоніни Михайлівни? А на велосипеді кататись вмієш?

Триває це нескінченно, тож наступне запитання ставлю вже я, правда не Данилові.

– А ви про час не забули? Вже дев'ята година, завтра до школи, Єгор тобі ще вірш повторювати.

– А Антоніні Михайлівні зателефонувати? – ясно, що брат зараз учепиться за будь-яку можливість, аби тільки побайдикувати, але частково він все ж таки має рацію... Я ж мало не забула...

– Чи не пізно? –  питаю задумливо, але Данило вже набирає номер. – Саме час.

Чуються гудки.

– Привіт, ба.

– Ну нарешті знайшов час зателефонувати. І чи не соромно? – лунає по-доброму буркотливий голос, і Данило включає відеозв'язок.

– Ну не сердься. У мене була поважна причина.

– Так я і повірила, – Оленка крутиться на стільці і поривається підбігти до Данила, але я її зупиняю, і мабуть роблю це занадто голосно. – Ти що там не один? Невже з дівчиною? Давно вже пора одружуватися. Ану покажи її мені. Гарненька?

Данило якось дивно вагається з відповіддю, чомусь уважно дивлячись на мене, і в цьому його помилка, бо Єгор влізає зі своєю версією швидше.

– Та ні, Антоніно Михайлівно, це тільки ми, – влазить він у кадр. – Ніяких "лівих" дівчат тут немає.

– Єгорка! От радість! А Діаночка та Оленка?

– Теж тут, – тепер вже і я підходжу.

Оленка безтурботно застрибує Данилові на коліна розмахуючи руками перед камерою, а я зупиняюся, як і Єгор трохи позаду.

– З днем вчителя Вас!

– Дякую, порадували. А як це ви всі разом?..

– А у нас форс-Мінор… мажор, – заявляє Олена, з розумним виглядом забираючи у Данила телефон і ніби кажучи по секрету. – Єгор десь знайшов смердючу зелену фарбу і залив нею всю квартиру. Ми мало не задихнулися!

– Діано, невже правда? Що за фарба така? Нащо?

– Це краще у Єгора запитати... – того самого Єгора, який різко перехотів розмовляти і поспішно втік під приводом «вірш репетирувати». – Він якусь банку в старій шафі дідуся знайшов. Ми з бабусею цю шафу й не чіпали ніколи, а от він…

– Правильно робили, що не чіпали. Дмитро чого тільки свого часу не тяг додому із заводу та від друзів своїх. Надюша мені розповідала. То ви правильно зробили, що до мене приїхали. Ви ж надовго? Може, й мене дочекаєтесь? І онуку он не так нудно буде.

Нудно вже точно ні, не буде. Дивлюся обережно, власне, у бік Данила, на правій руці якого яскравими червоними плямами виділяються сліди мого укусу.

– Ні, що ви. Просто переночуємо.

– Як просто переночуєте? – з обуренням вигукує жінка. – Та я пам'ятаю твій дід гараж пофарбував однією з цих смердючок, то в нього місяць, а то й більше, не можна було зайти! І це влітку! А ви збираєтесь цим дихати? Труїтися!? Не дуріть. Данило, а ти чого мовчиш? Не соромно? Виганяєш їх чи що?

– Та нікого я не виганяю!

– От і добре. Поживете, отже, пару тижнів у мене, а там приїду і разом відсвяткуємо. Адже у Єгорки день народження зовсім скоро, пам'ятаю-пам'ятаю! Данило, відпустиш їх – я тобі всиплю! Я все сказала, мої любі. Не сумуйте.

І відімкнулася.

– Ну ба у своєму репертуарі… – задумливо бурмоче Данило, відкладаючи телефон, однією рукою притримуючи Оленку, що вже клює носом. Причому виглядає при цьому так органічно, що й не віриться, що вони познайомилися годину тому. Але все ж таки він, напевно, звик жити один, а тут ми...

– Ми можемо завтра піти і не заважатимемо тобі.

– Ти жартуєш? Ти її чула? Залишайтеся. Єгора та Оленку на кріслі та дивані можна покласти, тобі я в окремій кімнаті постіль підготую.