РОЗДІЛ 6

«Часом жінка, щоб вижити,

має бути відьмою.»

Стівен Кінг

Данило

«У небі сонце, а у серці холод,

Там вже давно приспалася зима.

Знайти б тепло, щоб втамувати голод,

Та серед натовпу я все одно сама».

Ці рядки засіли в голові намертво, варто було тільки розгорнути зім'ятий листок і вчитатися у оповиті візерунками слова. І це їх Діана назвала дрібницею, це їх викинути?

Пробиватися крізь штовханину громадського транспорту немає жодного бажання. Краще прогулятися. На щастя, тут не надто далеко. І я йду, переступаю калюжі, що блищать у сонячних променях, знову і знову прокручуючи в голові минулий день. Але думки все одно повертаються до Діани.

Ось щось чіпляє у ній, якась неправильність. Наче якусь деталь я все-таки упустив, не зрозумів, не помітив. Інакше чому в мене таке почуття, що вона подумки прокоментувала кожне моє слово і привела по десять аргументів за і проти, при цьому ні слова не сказавши вголос.

Може тому і Марина біситься, що не може пробитися крізь цю маску відчуження. Саме маску. Крізь яку емоції ще хоч зрідка, але пробиваються, а от слова й зовсім десь губляться на півдорозі.

Я ж майже годину ловив на собі її погляди, навіть кілька разів помічав усмішку, бачив, що їй було цікаво слухати наше обговорення, але сама вона жодного питання так і не поставила. Чи не хотіла? Або... Ось це "або" і засіло в голові.

Квартира зустріла чистотою та порядком. Що особливо тішить, бо останні два дні я тільки й робив, що їздив у власну квартиру і контролював процес ремонту. Звичайно, ні про тишу, ні про чистоту й мови не йшлося. Там взагалі мало «мови» звучало, все більше… ненормативна лексика… І тепер просто пройтися по квартирі, де не стоїть стіною пил, не довбає стіну та мізки дрель, де ніхто не бігає, не галасує, як у школі – справжня насолода.

М'які килими зі складними візерунками, старі меблі, у тому плані, що не щось фанерне та ящикоподібне, а різьблені дерев'яні, зі своєю історією. На підвіконнях – квіти. Які ще б не забувати поливати... Ставлю чайник для себе, набираю воду для зелених пожирачів вуглекислого газу. Ось тільки земля під першою ж квіткою чомусь відмовляється вбирати воду, і дістається вона, вже у вигляді чорної жижі, колись білому підвіконню.

– Якого?

Я, хоч і не садівник, але не так багато ж налив. Перевіряю рукою сусідній горщик, там теж ґрунт мокрий, а я до нього ще навіть не наближався. Що за чортівня!? Не міг же я полити їх та забути? Не така вже «творча особистість». Навіть підняв горщик, у пошуках якихось хитро замаскованих гнотів для поливу рослин або ще чогось такого флористичного, але горщик був і є звичайнісінький. А ось відчуття, що квіти хтось полив не раніше ніж учора посилюється.

Підозріло обводжу поглядом округу щодо змін. Здається, ніби все на місцях, але цю чашку я в кабінеті залишав, і точно не мив, і не ставив на місце. Мені тоді з роботи зателефонували, відволікли, не до того було. І подушки я не так складаю. І найголовніше! Нотатки... Вони складені на столі рівними стосами! Де мій робочий хаос із тонко вивіреною системою? Тут, як у старій казці… Хтось явно був…

Ноут, гроші, речі на місці, та й навряд чи злодій прийшов би щоб прибратися. Але те, що хтось має вільний доступ до квартири, не надто приємна новина.

Рука сама собою потяглася до телефону, набираючи знайомий номер.

– Бабуль, привіт, як справи? Як санаторій?

– Данечко, привіт мій хороший, все чудово! Як діти? Як усе пройшло?

Так... Ці дітки вже з мене ростом. Але кілька хвилин все ж таки доводиться витратити на пояснення.

– Ба, а ти комусь ключі від квартири перед від'їздом давала? Може, просила щось? Квіти там полити.

– Ні, не давала, навіщо? Діана ж у неділю приходить усе робить.

– Яка Діана? Ти найняла домробітницю?

– Ну яка домробітниця, Дань. Учениця моя колишня, ми з її бабусею, царство їй небесне, дружили. Ось тепер приходить, мені допомагає іноді, ну і я їй символічно, скільки можу плачу, звичайно. Дівчинці ще дітей ростити-піднімати, там завжди знайдеться на що витратитися.

У цьому вся ба, для неї всі, хто молодший за неї вже «дівчинка чи хлопчик». Навіть якщо в цих «юнаків» сиве волосся, чи троє дітей. Але хоча б ситуація стає зрозумілішою.

– Ти її тільки не смій проганяти! Зрозумів?! І ображати не смій. Вона мені як онучка. Ти до бабусі не дуже часто навідуєшься, а мені вже важко буває.

– А мені чому не казала про це, чи мамі? Ми б допомогли, ти ж знаєш!

– Щоб вона хвилюватися почала, а ти мене одразу до лікарні відправив? Ні. Досить з мене і санаторію. Ох все не можу говорити, мене кавалер кличе у шахи грати. Люблю, цілую… – дзвінок переривається, діючи на нерви дзвінкою тишею, і мені не залишалося нічого іншого, як відкласти телефон.