РОЗДІЛ 5

«Чесно кажучи, мені не потрібен той, хто бачить у мені тільки хороше,

мені потрібен той, хто бачить у мені і погане, але при цьому все ще хоче бути зі мною.

Мерилін Монро

Діана

29 вересня

                                                                                                                                                                            Вихідні промайнули… стрімко. Раз, два, і знову "понеділок – день суворий". І рюкзак важкий, і Олена вже втомилася йти, тож тягнеться за мною на буксирі. Хоча стоп. Адже головне що? – Правильно налаштуватися! А отже... Час програмувати всесвіт так, як мені цього хочеться. Дивитимемося позитивно.

Я все ж таки дошкандибала до школи, навіть встигла вчасно – вже здорово.

Уроки на підвіконні було робити дуже «зручно», а шум і крики мені зовсім «не» заважали. Так я трохи лукавлю, але старання ж, безумовно, гідні похвали.

Підсохлі бутерброди з водою на обід були дуже смачними – шлунок та смакові рецептори чомусь не згодні, але це дрібниці.

І взагалі я «щаслива» сидіти на додатковому сьомому уроці та слухати шкільні плітки в очікуванні вчителя… Тому якщо ви мені не вірите… правильно робите. У самої не надто виходить. Ще й Антоніна Михайлівна поїхала до санаторію. І це правильно, у її віці за здоров'ям треба стежити, я й сама їй про це неодноразово говорила. Ось тільки замість неї, знайомої та рідної, нам тепер поставили «запрошеного». А, зважаючи на те, як новенького м-учителя обговорюють… З його приходом велика благодать на нас зійшла, не інакше.

– Ти бачила, який красень? Йому не більше тридцяти, це сто відсотків!

– Такий брутальний!

– Я чула, він перекладач у якомусь видавництві. А ще в інституті культури читає лекції іноді.

– А може, він журналіст? Це так цікаво, напевно. Різні міста, країни, різні люди.

На цій фразі когось із моїх однокласниць, голоси яких зливаються для в безперервне щебетання, я таки відірвалася від вікна. Треба знати, до чого хоч готуватися. А вибір невеликий. Або зануда, який буде тараторити забитий до безтями термінами текст, або хтось на зразок моєї матері – особистість цікава, але вітряна і непослідовна, як результат нас чекає порожні балачки. Що теж сумно.

І сумно настільки, що на нещадно вирваному з зошита аркуші я починаю виводити не лише безглузді візерунки, а й рядки, навіть строфи. Потрібно ж кудись подіти думки, якщо поділитися ними банально нема з ким, окрім паперу.

Нарешті двері відчиняються і я, не стримавши цікавості, все ж таки підіймаю погляд... Підіймаю, і відразу відвертаюся, намагаючись сховатися за спинами однокласників, що сидять на перших двох партах, адже в клас разом з Мариною входить ніхто інший, як мій нещодавній знайомий. І якщо це про нього йшлося у дівчачих розмовах, то мені краще не привертати уваги. Зважаючи на те, як Марина Анатоліївна відчитала в п'ятницю дівчат за зовнішній вигляд, конкуренцію вона не дуже полюбляє. А мені треба цей рік довчитися максимально спокійно. Класна Єгора і так мене недолюблює.

У моїх однокласників моїх проблем немає, і вони з цікавістю подаються вперед, без жодної сором'язливості розглядаючи хлопця, що тільки-но увійшов… Хм, чи правильніше говорити чоловіка? А й начхати на термінологію. Як би там не було, Віка, лише раз грайливо стрільнула очима в... Савченко Данила Миколайовича, та вже миттєво удостоїлася похмурого засуджуючого погляду від Марини.

Мені стає просто смішно. Що це за виїзний цирк? Цей Данило до нас на пару занять прийшов не більше, а таке почуття ніби на нього вже оголосили полювання. «Навіть трохи шкода хлопця» – подумки промовляю я, але саме в цей момент він знаходить мене поглядом і посміхається. Мені посміхається, прицільно! І ні, мені точно не здалася, я бачила, як куточки його губ смикнулися, в легкій усмішці, не інакше як шкарпетку на своїй голові згадав, і відразу застигли знов в професійній масці.

Можу тільки сподіватися, що такою уважною виявилася лише унікальна я, інакше дехто мене зненавидить вже за одну цю посмішку!

Намагаючись хоч якось «врятувати» ситуацію, накидаю капюшон толстовки та ховаю обличчя за волоссям. Все одно все, що тут відбуватиметься, мене мало цікавить, а робити захоплений вигляд нема ніякого бажання.

У дошки щось натхненно розповідає Марина Анатоліївна. Про призначення, вибір, професії. Усі професії важливі, всі професії необхідні...

Чутки частково підтверджуються, Данило справді перекладач. Насправді, це цікаво, і я навіть задала б кілька запитань, адже виходить я, сама того не знаючи, читала книги в його перекладі! Але за роки навчання у мене склалася певна репутація і я не дуже хочу її порушувати та виділятися. Якби була відмінницею, доводилося б бути ідеальною постійно. Будь-який промах – і ти вже під прицілом питань: "А як так вийшло?", "А чому?". Посередністю в моєму випадку здаватися банально вигідніше, простіше, спокійніше, безпечніше. Словом, плюсів сила-силенна. Особливого від мене нічого не чекають, а отже й не вимагають. Помилилася, запізнилася, пішла з уроку – «Ну це ж Вітер, чого ще чекати від неї. Адже не вперше, і не востаннє».

Занурена у свої думки я механічно продовжую виводити завитки на папері й момент, коли Марина Анатоліївна вихоплює з-під моєї руки листок і, не дивлячись грудкою, відкидає вбік, стає для мене неприємною несподіванкою.