РОЗДІЛ 4

"Я б кинув вам виклик на битву умів,

але я бачу, що ви беззбройні!"

Вільям Шекспір

Данило                                                                                                                                           

Чи багато дітей хочуть з самого ранку плестися до школи? Навряд чи… Чи хотів туди йти я? Точно ні. Майже десять років минуло із випускного. Весь цей час тут не з'являвся і ще стільки б не приходив, але з Антоніною Михайлівною Журавель, чи просто бабусю, не посперечаєшся. І от я стою посеред холу, ніби знову став тим хлопчиськом. Уроки, перерви, перше кохання та перше розчарування. Замість штор – жалюзі, стіни перефарбували, вікна поміняли. Але, як і раніше, варто пролунати дзвонику – і коридори наповнюються шумом і гамом. Повз ніби заведена проносяться малеча, але мій погляд мимоволі чіпляється за старші класи: нескладні поки що фігури хлопців і дівчат, де останні явно перегинають палку з макіяжем. Ні, все красиво, навіть якщо там тони штукатурки, які на перший погляд вже й не розрізниш. Але виглядає однаково штучно, як за шаблоном. Ще й спробуй тепер при зустрічі розбери: кому з таких красунь шістнадцять, а кому дванадцять вісім. Таке враження, що вони прийшли не за знаннями, а як мінімум за короною «Міс всесвіт». А хлопці тільки й раді заради їхньої уваги красуватися та пригод шукати. Нічого не змінюється…

І чого їх навчати? Невже я сам був таким?

– Данило?

Ну ось, за ностальгією навіть не помітив дівчину, що завмерла поруч.

– Марина Анатоліївна?

– Ну, що ви, можна просто Марина. Адже ми з вами майже ровесники, – Марина, то Марина. Хоча так за руку мою хапатися було не обов'язково, але гаразд, потерплю. Боїться вона, що втечу чи що? Я, звісно, чув, що в школах біда з молодими кадрами, але ж не настільки? – Антоніна Михайлівна мене попереджала про вас! Це дуже добре, що ви погодилися зустрітися з нашими старшокласниками. Впевнена, їм буде корисно поспілкуватися з одним із найталановитіших випускників нашої школи.

Від нав’язливої уваги і не менш нестерпних духів, хочеться втекти куди подалі. Але я залишаюся, подумки дивуючись: навіщо стільки лестощів? Та і зустріч ця, в першу чергу, повинна бути просто цікавою. Якщо їх хоч щось цікавить… Краще б над новим розділом роману попрацював, ну справді. Терміни вже горять!

– Антоніна Михайлівна говорила щось про лекцію у понеділок та про те, що вам потрібна допомога в організації концерту до Дня вчителя.

– Так, так. Дуже потрібна! У нас колектив такий, ви самі розумієте… Молоді мало, чоловіків, – вона грайливо веде рукою по моєму плечу, і мене це вже починає не на жарт дратувати. Не люблю, коли ось так безцеремонно мене торкаються. Звик, мабуть, до свого тихого кабінету, а тепер ось… Терпіння та витримка – наше все. – Чоловіків ще менше.

Втекли, не інакше…

– Зате он у вас який квітник, – киваю вбік одинадцятикласниць, що з цікавими усмішками поглядають в наш бік. Акуратно намагаюсь послабити хватку «просто Марини», але вона й сама несподівано легко відсмикує руку і наполегливо підштовхує мене до сходів.

– Знаєте, ви йдіть вперед. До кабінету Антонини Михайлівни, двісті четвертий. Двері я вже відчинила, і сама теж зараз вас дожену. У мене наступний урок – вікно. Ми все встигнемо обговорити.

Відверто кажучи, перспектива майже годину щось «обговорювати» не дуже тішить, але варто відчинити двері в потрібний кабінет, і я вже практично готовий змінити свою думку.

– Ну давай же, сушись моє золотце, – примовляє дівчина, розмахуючи різнокольоровими шкарпетками над натужно працюючим обігрівачем.

– Добі виходить на новий рівень? Чи скоріше Голлум ? Володар шкарпеток? – промовляю думки вголос, і дівчина, здригнувшись, від несподіванки обертається.

А ось це вже справді несподіваний збіг. От і зустрілися, спляча красуня з метро. Навіть цікаво: впізнає чи ні?

– Ха-ха. Дуже смішно, – сердито дивиться на мене, без краплі страху. Та й упізнанням схоже тут і не пахне. Лише підвищеним рівнем нахабства. – Ви взагалі хто?

– Гендальф певно, – що ще відповісти.

Адже вона якраз одна зі старшокласниць і є. Правда без ідеально вивіреного бойового малюнку на обличчі, який чомусь частіше називають, макіяжем. Звичайна сіра сорочка, чорні штани, ніяких прикрас, темне майже чорне волосся, зібране у простий високий хвіст. Кілька неслухняних локонів випали з зачіски, обрамляючи обличчя. Гарно. У сенсі… не має значення. З усього виходить, що вона на найближчі кілька тижнів – моя учениця. За своїми думками навіть не одразу помічаю, що ця єхидна щось бурмоче мені у відповідь.

– А як на мене, просто паяц, – що? Це вона про мене? – Вихід о-он там

Точно мені. Ні, все-таки чудна вона, ще цей носок у руці, як прапор майорить.

– Все може бути. Але я, мабуть, затримаюся, дуже цікаво, – і тут я зовсім щирий. – То що ти тут робиш?

– Ну точно не шашлик смажу! – вона знову змахує шкарпетками і так експресивно, що я не встигаю ухилитися. – Упс.

– Упс? – дивлюся на неї, але мабуть якось не так, бо замість того, щоб засоромитися ця скалка починає реготати, без будь-яких докорів совісті, заявляючи: – А не треба було мені каркати під руку. До того ж Вам личить.