РОЗДІЛ 3

«Дружба — як діама́нт. Зустрічається рідко, коштує дорого,

а підробок — надто багато.»

Омар Хайям

26 вересня

Діана                                                                                                                                    

– Єгоре, ти прокинувся? – я вже втретє зазирнула в кімнату брата, спостерігаючи одну й ту саму картину: купа ковдр на ліжку та ноги у білих носках, що стирчать з-під них наче прапори. Капітуляція? Жодного натяку на те, що брат збирається до школи!

– Я в процесі, – звучить на межі чутності та ковдра дійсно піднімається.

– Ні, ти не Кракозябр, ти Каспер… – кажу я, дивлячись на цього привида, і стягую з брата його імпровізований костюм. – Давай хутчіше, нам через двадцять хвилин виходити вже, а ти ще не вмивався.

Останнє я вже кричала з кухні, намагаючись усіма силами економити кожну секунду. Час – взагалі дивна річ: щойно ти не знав куди його подіти, і от – його вже не вистачає. Принаймні мені його бракує катастрофічно. Тому під свист чайника я нарізаю бутерброди, варю манку і паралельно намагаюся встигнути заплести непосидючій Оленці коси. Той ще іспит.

– Один, два, три, – старанно промовляє сестричка вголос, поки я кручуся на кухні наче невгамовна дзиґа.

Вчора ми повторювали алфавіт, сьогодні – цифри. Що завгодно, аби вона була зайнята справою, і хоч на мить завмерла на місці. Подвійна користь.

Двадцять чотири – подумки повторюю разом з нею і засипаю в крупу в молоко, що підіймається білими бульбашками. Двадцять дев’ять – зменшую вогонь під каструлею. Сімдесят шість – вимикаю газ та ставлю на стіл тарілку з бутербродами. На кухню завалюється заспаний Єгор і допомагає мені розлити по чашках чай.

Ну от можна трохи видихнути, і водночас прокрутити в голові всі плани на день. Спочатку школа. Треба обов'язково викласти іграшки з рюкзака Олени, а Єгору нагадати про щоденник, який він постійно «випадково» забуває. Географія в мене другим уроком, якраз встигну прочитати параграф на перерві, а до п'ятого зроблю математику і презентацію з англійської. З фіз-ри доведеться втекти, інакше не встигну на роботу. А от малі, до мого повернення, може навіть уроки самі зроблять. Можу я помріяти трохи чи ні… Але отак промовила все подумки – і вже спокійніше стало. Все встигну, з усім упораємося.

Навіть погода наче натякає на це. За вікном похмура сірість, але навіть крізь ці хмари зрідка пробиваються рожеві промінчики сонця. Це хоч і малість, але піднімає настрій. Другу косу наші красуні плету в швидкісному режимі, пасмо вліво, пасмо вправо, витримати рівно, цмокнути сонну сестричку в щоку, поставити на стіл миски з кашею. Фух, півсправи зроблено.

– Сто, – позіхаючи бурмоче Олена, прикриваючи рота долонькою, і я підсуваю їй тарілку.

– Розумниця. Єгоре, суп у холодильнику, на обід поїжте обов’язково. Я трохи затримаюсь сьогодні, може. До дев'ятої повернуся, тож, будь ласка, уроки самі. На вечерю омлет приготуєте. Тільки ви пам'ятаєте, так?

– Плиту без нагляду не залишати, газ вимикати, якщо що, одразу телефонувати тобі.

– Добре, тоді рюкзаки в зуби і поскакали, коники.

Поскакали у буквальному сенсі. Адже після нічного дощу дороги, що вже давно рясніли ямами, загрожували хлинути фонтанами від кожного необережного кроку. От  перехожі і стрибають з острівця на острівець, петляють змійками, в пошуках сухого асфальту.

Єгор ішов попереду, начепивши свій рюкзак на спину, а Оленин – на груди. Я ж тягну за руку саму Оленку, переносячи її через вражаючі фантазію «моря» сірої дощової жижі. Ця схема у нас налагоджена роками.

Нарешті на горизонті з'явилася школа, і Олена, у якої ще не зникла жага до знань, а скоріше віра в те, що школа неодмінно допоможе їх здобути, помчала вперед, ніби й не вила мені хвилину тому, що втомилася і не може бігти так швидко. Мені б хто подарував таке друге дихання.

Роздягальня зустрічає нас шумом і запахом чиїхось брудних шкарпеток, але я, намагаючись дихати через раз, таки відвойовую місце з краю однієї з лав і саджу Оленку перевзутися. Позаду підозріло вошкається з сумками Єгор і я теж завмираю з Леніним дощовиком у руках, вдивляючись у його каятне обличчя. Ну, що знову?! Так, рюкзаки на місці, форма теж, розчісуватися він схоже полінувався, але й так нормально. Механічно пригладжую неслухняний локон на його маківці, заправляю «качиний хвостик» сорочки, що стирчить зі штанів. Так стоп, а змінне взуття де?..

– Я забув, – ніби читаючи мої думки, бурмоче брат, опустивши очі додолу.

Ох, як же в такі моменти хочеться запозичити коронну фразу вчителів «А голову ти вдома не забув?» Але натомість я мовчки риюся у власному рюкзаку.

– Тримай, – вручаю йому вивужені з самого дна бахіли, сподіваючись, що на цьому питання вичерпано. – Після першого уроку збігаєш за взуттям, якщо хтось з вчителів сильно лаятиметься.

– Цей «хтось» має доволі конкретне ім'я. Марина Анатоліївна точно лаятиметься. Я разом із змінкою довідку забув.