РОЗДІЛ 2

«Вік для жінки — не найголовніше: можна бути чудовою у 20 років, чарівною в 40

і залишатися неймовірною до кінця своїх днів».

Коко Шанель

Данило                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         

– Бабуль. Я приїхав, – кидаю на тумбу у коридорі сумку з речами і з ностальгією обводжу поглядом стіни старої затишної квартирки, яка, здається, навіть пахне дитинством, сонцем та пиріжками з ревенем.

– Даню, заходь. Я на кухні. Чого ти так довго? – з глибин квартири чується трохи хриплуватий, але такий знайомий і рідний голос.

– Та так... Нічого.

Не пояснювати ж, що якась дівчина в метро вирішила використати мене замість «подушки», а потім ще й звинуватити у всіх своїх бідах! А поки вона мирно сопіла у мене на плечі, я й проти особливо не був. Це ж як треба вимотуватись, щоб на ходу засинати, а потім хамити першому зустрічному?.. Схоже я вже, відвик від громадського транспорту, розбалувався. Але все ж таки, якщо вибирати між машиною і квартирою, остання в пріоритеті. Тільки я ще й у ремонті по вуха.

– Ти зібрала речі? Я вже викликав таксі, – заглядаю на кухню, розглядаючи ба, що чаклує над пиріжками. Волосся зібране в акуратну зачіску, довга елегантна сукня, прихована фартухом з написом: «Сковорідка – зброя свободи». Вчитель зі стажем, а характер яким був, таким і залишається. – Ну і нащо ти їх наготувала? Адже лікар сказав тобі, що треба більше відпочивати.

– Відпочиватиму я в санаторії твоїми стараннями. А це так, мені для душі, тобі для шлунка.

– Ясно. Сперечатися з тобою неможливо.

– Звісно. І коли вже ти про це згадав… Ти ж пам'ятаєш, що в понеділок проводиш зустріч із одинадцятими класами?

– Ти знову?

– Так, я знову! Зрештою, це фактично твоя професія – надихати і навчати молодь. Ось і підміни мене, поки я здоров'я поправлятиму.

– Ти викладаєш «Технології» та ведеш факультативи. Яким боком тут я та моя професія? Вишивати та в'язати я не вмію.

– А я давно тобі пропонувала навчитися, – легким рухом руки вона прискає водою на рум'яні пиріжки й накриває їх рушником. – Ти навіть ґудзик пришити не зумієш, якщо що!

– Хоча ти й перебільшуєш… Але ж я маю прекрасну та улюблену ба. Чи не так?

– От хитрун. Підлабузник.

– Як можна? Це свята правда. І не підлабузник, а люблячий онук!

– Ти мені зуби не заговорюй. А якщо люблячий, то тим паче погоджуйся. Діткам треба бачити нові обличчя. Їм потрібне творче натхнення. Книги – це також наставники, от і ти побудь.

– Я їх навіть не пишу, лише перекладаю…

– Головне, що ти робиш це із душею. От і їм також час знайти своє покликання.

– Ну гаразд… І що я з твоїми дітками робитиму, скажи, будь ласка?! Серйозно, ба, мені ніби зайнятися більше нічим, окрім, як твоїм сопливим дівчатам щось розповідати.

– Я ж говорю, надихати! Читав же ти студентам з обміну лекції... Вважай це теж саме. І взагалі не тільки дівчатам, там і хлопці є. І концерт до Дня вчителя незабаром. Я домовилась. Тобі у нас будуть дуже раді.

– Докотився…

– Ну не хочеш, тоді став валізи. Нікуди, ні в який санаторій я не поїду! Не можу я кинути своїх діток. У них іспити, стрес...

– А в тебе поїзд. Суворі рекомендації лікарів. І таксі, яке вже чекає біля під'їзду, – я схрестив руки на грудях, хитаючи головою. Але який сенс, якщо впертістю я пішов саме в неї, і, мабуть, з роками вона зростає в геометричній прогресії.

–  Почекає. А то й зовсім не дочекається. Ти мене знаєш! – власне цього я і боявся.

Тяжко зітхнув, дивлячись на ба, що всілася на валізу, як на трон, і присів поруч.

– Посиділи на доріжку вже. Тепер можемо їхати? – питаю, за хвилину тиші.

– І не подумаю.

– Та згоден я, згоден, – здаюся. Зрештою, нічого страшного не трапиться, якщо витрачу кілька годин на тиждень на її «діточок». – Але з умовою: лікарів слухаєш, важкого не тягаєш, книги в темряві не читаєш, по холоду не гуляєш і ніяких стресів.

– Малечу мою не ображай і за квартирою приглядай, от і не буде ніяких стресів, – хитро усміхнувшись, вона несподівано хвацько підскочила з місця. – Поїхали, поїхали. Санаторій зачекався, таксист, мабуть, вже згадує нас «незлим тихим».

– Ба!

– Не ба, а бігом-бігом! Валізи в руки й уперед на зустріч із ескулапами.

І ця жінка мені скаржилася на хворе серце, ноги, голову та інші частини тіла?