РОЗДІЛ 1

«У долі немає причин без причини зводити сторонніх.»

Коко Шанель

                                                                                                                                                                              25 вересня

Діана                                                                                                                                               

«Обережно двері зачиняються, наступна зупинка…»

Ага «Щасливе майбутнє» – подумки передражнюю я механічний голос, поки у вікнах електрички миготять лампи чергової станції метро. Восьма година вечора. Людей ще чимало, але вже й не година пік, тож я, за звичкою, сідаю на місце біля поручня, втомлено намагаючись стримати позіхання…

Ліниво розглядаю людей навколо. Усі у своїх телефонах, планшетах, книгах, думках.  Кожен з нас, по суті, трохи соціофоб. А дехто навіть не трохи. Якщо не вірите, зайдіть в будь-який громадський транспорт на кінцевій, коли місць ще в рази більше, ніж пасажирів і переконайтеся самі. У дев'яноста відсотках випадків спочатку займуть усі поодинокі та крайні місця, ну а потім вже варіантів не залишиться, як і місця для будь-яких фобій теж. Я якось три станції стоячи на одній нозі їхала, як олов'яний солдатик, просто тому, що для другої вільного місця на підлозі не знайшлося. На щастя, в таких випадках і рівновагу тримати не потрібно, адже й падати теж... нікуди. Бодай якийсь плюс.

Все ж таки сонно позіхаю, прикриваючи на хвилинку очі. Зрештою, кому яка різниця, з відкритими я очима їду чи із заплющеними. Цінного в мене нічого немає, не вважати ж цінністю старий битий, але вірний андроїд у сумці, а їхати між тим ще п'ять станцій.

Голова чавунна, очі злипаються, механічний голос все твердить своє «Двері відчиняються – двері зачиняються»... Незлічені кроки, голоси, перестук і гул – все зливається в монотонний шум, що наче заколисує. Крізь дрімоту я відчуваю, як поряд хтось сідає, шелестить сумками, встає. Хтось вже поспішає піти по своїх справах, хтось тільки-но зайшов, а дехто ще й встигає перемовлятися по телефону або скоріше перекрикуватися у марній спробі бути почутим. За останні роки я навчилася спати в будь-якій обстановці: сидячи, стоячи, на ходу. От і зараз відкидаю голову, упираючись у стіну, намагаючись відгородитися від усього, що мене зараз оточує. Я настільки втомилася, що й докладати якихось зусиль не потрібно. Поїзд хитається раз, поїзд хитається два… Мене хтось грубо трясе за плече – три.

– Я сплю, – буркочу роздратовано, але власний голос чомусь чується крізь дивний наростаючий гул, а мій раптовий «будильник» не зупиняється.

У свідомість мляво пробивається приємний чоловічий голос, але певно він не настільки чарівний, щоб вирвати мене з обіймів Морфея.

– Ще хвилинку, – повторюю невдоволено, зручно примостившись щокою на чомусь м'якому.

– Я, звісно, все розумію… Але це вже кінцева, – нарешті чітко звучить у мене над вухом, і я розумію, що гул дійсно зник, а механічний голос безпристрасно констатує: «…поїзд слідує у депо»

Яке ще депо?! Я проїхала свою зупинку? Я проїхала свою зупинку!

Сонливість розвіюється миттєво, і також миттєво приходить усвідомлення, що я примудрилася на комусь заснути. Можна було б, мабуть, і уважніше подивитися, кому таке щастя у вигляді прекрасної мене на плече впало, але мене більше турбує електричка у зворотний бік, що завмерла на іншому кінці платформи.

– Раніше не міг розбудити, чи що? – виривається в мене сонно-роздратоване, поки я підхоплюю рюкзак, вистрибуючи з вагона так, ніби за мною женеться зграя вовків.

Проскочити між стулками дверей я встигаю в останню секунду. Таку останню, що одну з лямок рюкзака доводиться з цих дверей ще й витягувати. Помічаю на собі кілька приголомшених, засуджуючих і байдужих поглядів, але ніяково мені стає зовсім не через них, а через хлопця, що стоїть по той бік зачинених дверей. Симпатичний, високий, стрункий, замість модних нині дутих курток – чорне пальто, очі темні, карі, здається, майже до чорноти. На секунду завмираю, і губи самі складаються в німе «дякую». Знаю, він не почує, але мені так легше. Наче тепер можна забути та жити далі. Ось і поїзд рушив, але сісти на одне з порожніх місць я не наважуюсь. На сьогодні пригод достатньо, а три хвилини можна і постояти.

На автопілоті дорогою додому встигаю пройтися магазинами. Хліб, овочі... Перед вітриною з тортами завмираю в нерішучості. З одного боку, сьогодні мій День Народження. Вісімнадцять років – це ж дата? А з іншого… Ні, ці гроші краще відкласти на щось потрібніше! Не таке вже й велике свято.

Квартира зустрічає мене тишею. Уточнюю, підозрілою тишею. Тому що тиша в будинку, де мешкають діти, апріорі підозріла.

– Оленко, Єгоре, я прийшла.

А у відповідь тиша… Ставлю сумки прямо на підлогу, скидаючи поряд кросівки… Ну, і де вони?

Крок, ще крок по линялому сірому килиму, що лежить тут, певно, ще з часів прабабусі. Нарешті переступаю поріг кімнати та…

– Сюрприз! – Оленка з Єгором вистрибують з двох боків, розпатлані рум’яні.

У мене летять повітряні кульки, і на обличчі з'являється усмішка, що сягає корінням аж до самого серця. Як я їх люблю! І тут мова зовсім не про кулі.

– З днем народження! З днем народження! З днем народження, Діано! Ми дуже любимо тебе!