Тіні ляльковода

Глава 2

Темрява за дверима не була порожнечею — вона була густою, насиченою запахом старого паперу, озону та чогось солодкувато-металевого, що змусило мої ноги тремтіти.
Я очікувала побачити щось жахливе: докази злочину, зброю чи розкидані тіні минулого. Але те, що вихопило слабке світло з коридору, було куди більш дивним і... особистим.

За порогом
Весь центр кімнати займав масивний дубовий стіл, завалений картами. Але це не були карти міст чи країн. Це були схеми людських життів. Стеля була вкрита тонкими срібними нитками, що тяглися від стін до центру, створюючи подобу велетенського сталевого павутиння. До кожної нитки було прикріплено фотографію, записку або жмут волосся.
Я зробила крок ближче і відчула, як підкошуються ноги.
На одній з ниток, прямо перед моїми очима, висіла моя власна стрічка для волосся, яку я загубила ще в дитинстві, А поруч — квиток з мого концерту коли я грала у пьєсі.
— Ти... ти стежив за мною все життя? — мій голос зірвався на шепіт.

Він не увійшов до кімнати. Залишився на порозі, його силует у рамці дверей здавався демонічним і водночас неймовірно самотнім та захопливим,
— Не стежив, — тихо виправив він. — 

Я будував твій шлях. Кожна зустріч, кожен «щасливий випадок», кожен твій успіх і навіть кожна втрата — все це було частиною моєї архітектури. 

Ти не була глядачем, ти була головною героїнею вистави, про яку навіть не здогадувалася.
Він підійшов ближче, і я побачила, що його руки тепер тремтять.
— Ти хотіла знати, чого я боюсь? Я боюсь, що тепер, коли ти бачиш ляльковода, ти більше ніколи не захочеш продовжувати цей танець.

Мої очі округлилися від здивування та страху в те що ця людина яку я малювала у своїх  снах та бажала збирав інформацію як справжнісінький маньяк.

На мить ноги стали  наче ватними.
не в силах повірити в те що він сказав 
Він зробив крок назустріч, і тінь від його постаті накрила мене, наче холодна ковдра. Я відкрила рот, щоб щось сказати, але слова застрягли в горлі.
— Ляльковод? — нарешті видихнула я, і мій голос здригнувся. — Ти справді думав, що я була лише маріонеткою?
Я відчула, як у грудях закипає не лише біль, а й гостра, пекуча образа.

 Якщо він бачив у цьому лише контроль, то чи було в ньому хоч  якась крапля справжнього .
Його погляд був прикутий до мого обличчя, ніби він намагався вгадати мою наступну дію ще до того, як я сама про неї дізнаюся.
Я мимоволі глянула на свої руки, наче очікуючи побачити на зап’ястях невидимі нитки. 
— Хто тримає твої нитки? — мій шепіт пролунав занадто гучно в цій тиші.
Він гірко посміхнувся, і в цій посмішці було стільки втоми, що моє серце, яке щойно калатало від жаху, раптом боляче стиснулося.
Я змусила свої ноги вирівнятися. Тремтіння не зникло, але я вчепилася в край столу, щоб не впасти.
— Ти помиляєшся, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі.  Я бачу не ляльковода. Я бачу людину, яка так боїться бути справжньою, що ховається за декораціями.
Ці слова вдарили його сильніше, ніж будь-яке звинувачення. Танець зупинився. Музика затихла. Залишилися тільки ми, і тиша навкруги.
Не в силах більше  це чути  і бачити  .
Стрімко штовхаю двері які зі скрипом відчиняються
та за спиною зачиняються з глухим звуком,  відсікаючи застояне повітря, просякнуте його страхами.  
​Повітря Воно більше не здається густим і в'язким. Воно холодне, чисте, майже гостре. 

Вдихаю його так глибоко, що в грудях стає трохи боляче — але це приємний біль, який нагадує: що я жива.
​Напруга, що кам'яніла в плечах роками, раптом розсипається. Відчуваю, як нитки, за які він намагався  смикати, нарешті обірвалися, залишивши по собі лише легке лоскотання вітру на шкірі...