Леді Макбет

Глава 5

Ольга приїхала до детективного агентства пізно ввечері. Вона довго вагалася, чи варто звертатися, але врешті зважилася. Її зовнішність одразу привертала увагу: стильна біла блузка з дорогого шовку, обтисла спідниця темно-сірого кольору до колін, високі підбори. На руці — годинник зі срібним браслетом, а в руках — сумочка з відомого бренду, яка коштувала як маленьке авто. Але зараз її вигляд зовсім не відповідав дорогому одягу.

Очі Ольги були почервонілі, обличчя трохи запухле від сліз, що вона явно витирала перед тим, як увійти. Її пальці нервово стискали ручку сумки, нігті — ідеально доглянуті — стукали по застібці, видаючи її тривогу.

Вона озиралася по сторонах, ніби відчувала дискомфорт у цьому старому, темному будинку. Атмосфера не сприяла довірі, але відчай змусив її переступити цей поріг.

— Доброго вечора, — почала вона тремтячим голосом, побачивши Марка в коридорі. — Ви… це ви керівник?

— Так, проходьте, будь ласка, — він жестом запросив її до кабінету, помітивши її стан.

Ольга сіла, обережно поставивши сумочку на край стільця, ніби боячись забруднити її, хоча кімната була чистою. Вона випрямилася, намагаючись триматися достойно, але руки все одно не знаходили спокою — то поправляла волосся, то знову стискала сумку.

— Вибачте, що турбую вас так пізно. Просто… я більше не знаю, що робити, — сказала вона, ковтаючи сльози.

Марк уважно слухав, помічаючи кожну деталь: як вона розтирає пальцями обручку, яка тепер більше схожа на спогад, ніж символ щастя, як уникає прямого погляду, коли говорить про свого батька.

— Розкажіть усе, що сталося, — м’яко промовив він, щоб заспокоїти її.

— У мого батька… у нього почалися… галюцинації, — вона вимовила це слово, немов боялася, що воно зробить ситуацію реальнішою. — Я не знаю, що це. Можливо, це… щось інше.

Ольга зробила паузу, витираючи куточки очей.

— Він завжди був сильним чоловіком. Він вів агробізнес, займався спортом, опікувався онуками. Але коли в його житті з’явилася… нова жінка, все змінилося.

— Ви маєте на увазі його теперішню дружину? — уточнив Марк.

— Так, але не подумайте, я не звинувачую її. Вона… вона мила, добра жінка, завжди до нас привітна. Я навіть раділа, що тато знайшов щастя після маминої смерті. Але після їхнього переїзду до нового будинку…

Вона затнулася, на мить опустивши голову, ніби соромлячись продовжувати.

— Спочатку це були лише дзвінки у двері — глухі, протяжні, мовби хтось стояв за порогом і чекав, коли його впустять. Він підіймався, відсував засув, відчиняв двері, але там нікого не було. Його дружина тільки знизували плечима: вона нічого не чула. З часом стало гірше. Йому почали снитися моторошні сни. У цих снах голоси, глухі й холодні, ніби приходили здалеку, кликали його до себе. Вони промовляли його ім’я, спершу тихо, майже шепотом, потім гучніше й наполегливіше. Їх було багато, і кожен з них звучав дивно знайомо, ніби належав комусь із давно померлих родичів. Одного разу він прокинувся серед ночі. У кімнаті було холодно, хоча вогонь у каміні ще тлів. У кутку, де стіна завжди була порожньою, він помітив постать. Тінь не рухалася, але її силует був надто чітким, аби бути грою світла. Тінь розчинилася, як тільки батько увімкнув світло.. Потім він почав бачити їх наяву. У темних вікнах, у відображенні дзеркала, за кутом, коли обертався спиною. Згодом він почав говорити про смерть. Його слова були відсторонені, ніби хтось інший нашіптував їх йому. Ніхто не може пояснити, що з ним відбувається.

Ольга знову втратила голос, її руки тремтіли, коли вона намагалася витерти сльози.

— Ви були в лікарів? — запитав Марк, подаючи їй склянку води.

— Так. Вони кажуть, що це психічний розлад. Виписали ліки, але вони тільки пригнічують його. Він худне, виглядає жахливо. А ці дзвінки і голоси нікуди не зникають.

Марк нахмурився, обдумуючи її слова.

— Ви згадували про будинок. Щось ще незвичайне там відбувалося?

— Так, — голос Ольги став тихішим. — На землі лежав чорний камінь незвичної форми, що нагадував око. Його поверхня блищала, мов скло, навіть у похмурий день, а якщо придивитися, у глибині можна було побачити щось схоже на тінь, що повільно рухалася всередині. І наймоторошніше — під порогом було прокреслене крейдою коло, всередині якого були нанесені незрозумілі знаки, схожі на руни. Коло було майже стерте, але залишки крейди продовжували світитися. Я не знаю, що це означає, але... це лякає.

Вона подивилася на Марка, в її очах був відчай.

— Я готова на все, щоб допомогти своєму батькові. Навіть якщо це коштуватиме мені всі мої заощадження.

Марк кивнув, розуміючи її стан.

— Ми зробимо все можливе. Завтра ми зберемо команду і почнемо розслідування. Ви можете залишити адресу та всі необхідні контакти?

Ольга подякувала, залишила необхідну інформацію й обережно вийшла з кабінету, ще раз попросивши допомогти. Марк провів її поглядом, думаючи про те, що ця справа точно не буде звичайною.Коли двері за Ольгою зачинилися, Марк залишився в задумі. Він кілька хвилин дивився на записані в блокноті деталі справи, обмірковуючи, з чого почати. Відчуття було дивне: наче в цій історії щось більше, ніж здається на перший погляд.