Відлуння минулого

 Глава 3

Сонце сховалося за важкими сірими хмарами, і густий туман огорнув вузьку дорогу, яка звивалася між старими деревами. Молода жінка, сидячи за кермом свого чорного автомобіля, нервово стискала кермо. Її сірі очі зосереджено вдивлялися у дорогу, яку починали заливати краплі дощу.

Олена Сергіївна — саме так її звали — мала вигляд, який одразу привертав увагу. Русе волосся було зібране в акуратний пучок, тонкі золоті сережки виблискували у відблисках фари. Її стильний темно-синій костюм підкреслював струнку фігуру. Але в її погляді було щось неспокійне, ніби вона ховала за бездоганною зовнішністю щось набагато більше.

На пасажирському сидінні лежала папка з документами, а поверх — телефон, на екрані якого миготіло повідомлення:
“Зв’язок відсутній”.

— Чорт... — пробурмотіла Олена, відчуваючи, як напруження починає повертатися.

Вона спробувала набрати номер ще раз, але марно. Дощ посилювався, і дорога ставала дедалі слизькішою. Її автомобіль ковзнув, і вона зупинилася на узбіччі, важко дихаючи.

— Це просто збіг... Усе добре, усе під контролем... — прошепотіла вона, намагаючись себе заспокоїти.

Але тиша в машині була надто гучною. Її думки повернулися до минулого.
---

Все сталося три місяці тому, у приватній психіатричній клініці, де Олена працювала. Вона була відома своїм професіоналізмом і вмінням знайти підхід до кожного пацієнта. Але той день змінив усе.

Пацієнт із багатої сім’ї, Дмитро, був її черговим викликом. Хвороба, що викликала агресію та психотичні епізоди, зробила його небезпечним навіть для найближчих. Але Олена вважала, що зможе йому допомогти.

Той сеанс здавався звичайним. Дмитро, сидячи на дивані, здавався спокійним. Вона розмовляла з ним про дитинство, про його страхи, намагаючись знайти корінь проблеми.

— Ви не розумієте, — раптом сказав він, його голос став низьким і холодним. — Ви — моя єдина надія.

Олена відчула тривогу, але намагалася не показувати цього.

— Дмитре, я тут, щоб допомогти. Ви можете мені довіряти.

Він підняв на неї погляд, і в його очах блиснула дика одержимість.

— Ніхто, крім вас, не розуміє мене. Ви — моє спасіння... або загибель.

Його обличчя спотворила дивна, незрозуміла посмішка, очі блищали неосвіченим вогнем. У наступну мить він кинувся до неї, руки сильні та безжальні, раптово зімкнулися навколо її шиї. Відчуття прийшло хвилею. Спершу шок. Її серце, яке щойно билося рівно, тепер калатало з шаленою швидкістю, гупаючи в грудях, немов благаючи про порятунок. Її дихання обірвалося, і вона відчула, як легені починають палати від нестачі повітря. Паніка охопила її, як темний, невблаганний водоспад. Вона інстинктивно вхопилася за його руки, намагаючись розірвати залізні кайдани, але він лише сильніше стискав. Страх змінився дивним відчуттям приреченості. У глибині душі Олена відчула, що не може вирватися з цього. Її тіло ставало важким, а руки слабшали. Коли світло в очах майже згасло, вона раптом згадала якісь дрібниці: запах лікарні, свої улюблені книги. Ці думки промайнули, мов тінь, і зникли. Але в останню мить, коли здавалось, що життя вже витікає з неї, у її душі щось спалахнуло. Звірячий, первісний інстинкт виживання. Вона вдарила ногою, хапаючи все, що потрапило під руку, навіть якщо це було безнадійно. Ще раз. Ще... І цей удар потрапив йому в обличчя. Його хватка на мить ослабла, і повітря вірвалося до її легенів, немов довгоочікуваний ковток свободи. Її кабінет заповнився шумом: вона боролася, намагаючись вирватися. Врешті, якимось дивом, їй вдалося втекти в коридор і покликати охорону. Коли вони повернулися, Дмитро вже лежав на підлозі.

Він покінчив із собою прямо в її кабінеті.
---

Олена здригнулася, коли згадала цей момент. Її пальці мимоволі торкнулися шиї, де залишилися легкі сліди від того нападу.

Туман на дорозі ставав дедалі густішим, і здавалося, що світло фар просто поглинається ним. Вона знову рушила, повільно і обережно, намагаючись не думати про той випадок.

"Я залишила це позаду. Нове місце, нові люди. Це мій шанс почати спочатку," — повторювала вона про себе.

Раптом сталося те, чого вона ніяк не могла очікувати.

Гострий звук розірвав тишу — високе дзижчання, що вирвалося із туману. У ту ж секунду щось дрібне і темне влетіло просто у лобове скло. Удар був різким і пронизливим, неначе постріл. Скло тріснуло з хрустким звуком, утворивши павутиноподібний візерунок прямо перед її очима. Олена інстинктивно натиснула на гальма, і машина різко зупинилася, занурившись у важку, гнітючу тишу.

Її серце калатало так швидко, що вона ледве могла дихати. Що це було? Камінь? Чи, можливо, щось інше? Вона спробувала вдихнути глибше, але холодний подих страху наче стискав її груди. В очах засклянілого скла виднілися її власні відображення — розширені, наповнені шоком очі.

Олена боязко глянула вбік дороги, але за сильним дощем нічого не було видно. Жодної машини, жодного руху — тільки безмовна пустка. Вона відчула, як її пальці на кермі почали тремтіти. В голові вирували питання. Чому? Як це могло статися саме тут, саме зараз?

Дощові краплі почали збиратися на тріснутому склі, створюючи химерні візерунки, немов це була не просто тріщина, а щось більше — знак, попередження. Олена вирішила залишитися в машині, бо виходити в цю невідомість здавалося ще страшнішим. Вона відчувала, що ця історія тільки починається.