Глава 4. Чужинка

Ніса намагалася йти повільно, щоб не привертати уваги, але це не допомогло. Люди зупинялися, коли вона проходила повз. Дехто лише косо кидав погляди, інші — відкрито витріщалися. Жінка, що несла кошик з овочами, схрестила руки на грудях і тихо прошепотіла щось сусідці.

— Вона чужа… треба рапортувати в Секторат…

Слова, немов хвиля, швидко поширилися між селянами. Декілька чоловіків, залишивши роботу, рушили вглиб вулиці. Один дістав маленький металевий диск, приклав до вуха й заговорив — слова розчинилися в повітрі, наче їх поглинула якась невидима машина.

У грудях у Ніси похололо. Вона зрозуміла: про неї вже хтось дізнався.

Ледь не впавши від тремтіння в колінах, дівчина пришвидшила крок, та вже було пізно. Між рядами хат рухалися вони — вартові. Високі постаті в чорних плащах, обшитих блакитними нитками, що світитися у сутінках. Металеві маски приховували обличчя, а з вузьких щілин пробивалося синє сяйво. У руках — жезли, які потріскували блискавками, залишаючи в повітрі запах грози.

— Стояти! — голос одного з них вдарив, немов залізо об камінь. — За наказом Головного Сектората!

Селяни відступили назад, звільняючи прохід. Усі погляди тепер були прикуті до Ніси.

Серце шалено гупало. Вона зробила крок назад. Земля під ногами здавалася холоднішою.

«Треба тікати. Негайно!»

Та куди? За спиною — поле. Попереду — вартові, чиє світіння лише наростало, наче вони відчували її страх.

Ніса поглянула вбік. Провулки!

Вона рвонула з місця, навіть не думаючи. Повітря різало легені, земля глухо чавкала під ногами. Селяни розступалися, хтось кричав, хтось кидав у неї прокльони.

— Стій! — гримів позаду голос вартових.

За спиною пролунало дзижчання — щось просвистіло над головою й врізалося в стіну хати, залишивши на деревині блакитний слід, що тлів, немов жар. Вона не озиралася. Лише бігла, спотикаючись і прослизаючи вузькими вуличками, де тяглися криві будинки з солом’яними дахами.

Але варто було звернути не туди — і вона загрузла в лабіринті провулків. Стежки були вузькі, завалені дровами, старими возами й відрами. Кроки переслідувачів лунали все ближче.

Ніса звернула ще раз — і раптом чиясь рука різко схопила її за лікоть і рвучко втягнула в темний прохід між двома хатами.

— Замовкни! — шепіт обпалив вухо. — Якщо пискнеш, вони тебе почують.

Дівчина різко обернулася — перед нею стояв хлопець. Його очі блиснули в напівтемряві, а одяг був такий самий, як у місцевих. Та вона відразу відчула: він не звідси.

Ніса мало не забула дихати.

Проте, ще декілька хвилин, і важкі кроки і басисті голоси вартових віддалилися від їх маленького укриття.

— Ти… — слова застрягли в горлі. — Ти звідки мене?..

Хлопець ледь посміхнувся, але в його очах не було радості. Лише напруга й втома.

— Звідти ж, звідки й ти, — коротко відповів він. — Мене звати Річ. І якщо не хочеш сьогодні закінчити в катівнях Головного Сектората, краще довірся мені.

Вперше за весь час Ніса відчула не лише страх, а й надію.

Надію, що зможе вижити. Бо стало ясно: чужакам у цьому світі немає місця. Усе в цьому світі було під контролем Сектората — і той, хто потрапляв сюди, ставав тінню.

Річ повільно відпустив її руку.

— Тож хто ти? — все ще шепотіла Ніса.

— Я теж із Землі, — тихо відповів він, ніби й сам боявся, що його почують.

— З планети, так? — перепитала вона.

— Авжеж, — хмикнув Річ. — Ти явно втомилася. Підемо до мого «дому», там розповім. Але спершу почекай тут хвилину. Я знайду тобі жіночий місцевий одяг, інакше вони нас швидко вистежать.

І він зник у темряві провулків. Ніса напружено чекала, боячись, що він її покинув. «Головний Секторат… катівні…» — слова дзвеніли у голові. Атмосфера гніту тут відчувалася в усьому: у поглядах людей, у мовчазній покорі. Вона згадала сон — як хтось скорив її волю. Здавалося, що й у цьому світі кожен крок був під контролем.

Голос Річа вивів її з роздумів:

— Тримай. Я відвернусь, а ти перевдягайся.

Він простягнув їй згорток з одягом.

— Добре, — вона схопила речі й забилася у темний кут. — Ти де це взяв?

— Вкрав, — знову хмикнув він. — Тут у мене немає знайомих. Та й не буде.

Уся система — суцільна автократія.

— Автократія? Тобто Секторат може робити все, що заманеться?

— В самісіньку точку, дівчинко. Увесь Акроліс під їхнім контролем. Чужинців тут не терплять. Ті, кого ловлять, з катівень вже не повертаються.

— Я не дівчинка, я Ніса, — буркнула вона, перевдягаючись.

— Вибач, ти просто не представилася, — кивнув він.

— Але чому ти тут? Чому не повернувся на Землю?

— У мене не було вибору, — його обличчя потемніло. Посмішка зникла. — Годі балачок. Нам пора.

Він простягнув їй руку. Ніса, вже у новому вбранні, нерішуче взяла її. І вони тихо рушили далі темними провулками.