Глава 3. Місто за межою часу

Ніса йшла повільно, уважно вдивляючись у землю. Стежка була вузькою, у вибоїнах, і вела вперед між нескінченними полями. Колосся тягнулося вище її пояса, шурхотіло від найменшого подиху вітру й наче стежило за кожним її кроком.

Дівчина обернулася. Ліс, з якого вона щойно вийшла, здавався далеким і темним, мов чужий. Жодного шуму міста, жодного сигналу машин — лише поле, дорога й небо, яке вже починало вкриватися вечірніми відтінками.

— Що за маячня… — прошепотіла вона, але звук її голосу потонув у тиші.

Телефон у руці миготів, то вмикаючи ліхтарик, то гаснучи — екран наче божеволів. Жодної мережі. Жодного зв’язку. Тільки вона і цей новий світ.

Попереду дорога розгалужувалася: одна стежка йшла до лісосмуги, інша тяглася в бік пагорба, де ледь виднівся дим. Ніса зупинилася, вагаючись. Дим означав людей. А люди означали відповіді. Чи небезпеку.

Її серце билося швидше, ніж кроки. Вона вдихнула на повні груди запах стиглого зерна й холодного вітру та зробила крок уперед.

Вона не бачила іншого виходу, як іти до дому, звідки підіймався дим. Коли підійшла ближче, то зрозуміла: дім виглядав покинутим. Не зовсім житловим, радше тимчасовим прихистком. Здавалося, тут колись зупинявся наглядач поля чи фермери, які ночували під час роботи.

У кутку стояли вила, мотики, лійки. Метал на них давно вкрився іржею, але грудочки свіжої землі на зубцях та каплі води на носиках лійок доводили — ними ще користувалися. Натомість кілька ліжок, поставлених впритул одне до одного, й маленький напівзруйнований кам’яний камін виглядали так, ніби їх не торкалися роками.

— Не дуже затишно… але краще, ніж тинятися вночі по полях, — прошепотіла Ніса, оглядаючи холодні стіни.

Вона витрусила з простирадл пил і бруд, поправила подушки та ковдру. За домом знайшлася стара качка з водою. Ніса вже бачила таку колись у бабусі в селі, тож знала, що доведеться докласти сили, щоб опустити ручку. Рипіння заліза відгукнулося гулом у тиші, але зрештою вода з’явилася. Вона жадібно зробила кілька ковтків, відчуваючи холодну свіжість у горлі.

Знайшовши в домику кілька ганчірок, дівчина намочила їх і стерла шар пилу з каміна, спинок ліжок та маленького столика зі стільцями. Інструменти склала в ряд, немов намагаючись упорядкувати хаос цього місця.

В рюкзаку випадково знайшлися сірники — справжній порятунок. Незабаром у каміні спалахнуло маленьке полум’я, яке залило кімнату теплим світлом і оживило її. Ніса, відчуваючи, як втома важкими хвилями накочується на тіло, лягла на ліжко.

Очі злипалися. І коли вона провалилася в сон, то опинилася у дивному, моторошному маренні — темному, як цей новий світ, який, здавалося, тільки й чекав, щоб поглинути її назавжди.

Сон був дивним і важким. Дії в ньому належали не їй: вона думала про одне, а тіло у сні робило зовсім інше — ніби безвільна лялька в руках невидимого ляльковода.

Вона різко прокинулася. Перші промені світанку пробилися крізь маленьке віконце, потемніле від бруду й часу, вдаривши їй просто в обличчя.

Ніса не пам’ятала самого сну — лише гнітюче відчуття. Біль, що поглинав її волю. Наче вона знову опинилася вдома, у своєму світі, де робила все заради того, щоб не розчарувати батьків. Але тепер це було інакше. Тут її наче змушував хтось інший жити чужим життям, і вона не мала вибору.

Скинувши з себе залишки сну, дівчина піднялася з ліжка. Швидко зібрала свої речі, вмилася холодною водою з качки й вийшла на дорогу.

Світ за дверима виглядав ще дивнішим. Спершу все здавалося ніби з далекого минулого — поля, дерев’яні хатини, бруковані стежки. Але чим далі вона йшла, тим більше цей світ спростовував її знання з історії.

На узбіччях стояли ліхтарі. Високі, з металевими різьбленими стовпами, стилем схожі на щось середньовічне. Усередині горіло світло, тепле й живе. І коли сонце піднялося над обрієм, вони погасли самі, без людської допомоги. Це точно не були ані свічки, ані факели.

— Неможливо… — пошепки сказала Ніса, торкнувшись одного зі стовпів. Холодний метал відгукнувся ледь відчутним тремтінням, ніби там текла енергія.

Ще за кілька кроків відкрився початок села.

Люди й справді були — вони переносили кошики, вели коней, торгували біля дерев’яних прилавків. Але їхній вигляд змушував Нісу зупинитися.

Вбрання — на перший погляд середньовічні сукні та сорочки. Та замість простих візерунків тканини прикрашали дивні орнаменти: не квіти чи геометрія, а вигадливі лінії, що нагадували з’єднання в мікросхемах чи складні формули. Вони м’яко виблискували блакитним світлом.

На руках у деяких людей були годинники — старовинні за формою, з циферблатами й стрілками, але з них виривалися голографічні зображення: схеми, імена, навіть обличчя.

Світ був водночас старим і неможливо новим. І чим далі йшла Ніса, тим більше їй здавалося, що вона потрапила у місце, де часи змішалися й утворили зовсім іншу реальність.