Глава 2: Те, чого не мало бути

Воронячий крик ще довго лунав у вухах, коли Ніса зробила кілька обережних кроків уперед. Земля під ногами була волога й трохи пружинила, коріння дерев випиналося, немов тонкі змії, що чатували на необережний крок. Повітря було важке, напоєне запахом мокрої кори й прілого листя, від якого паморочилося в голові.

Велосипед довелося залишити — далі він би тільки заважав. Тягнути його між густими деревами було неможливо. Дівчина відкотила його до найближчого стовбура, ще раз провела пальцями по подряпаній корі з цифрою «I» й рушила далі.

Тиша тут була неприродною. Місто з його шумом і вогнями лишилося за кілька хвилин їзди, але здавалося, ніби вона потрапила в інший світ. Лише подекуди тріщали гілки під ногами, а десь зовсім близько знову злетіла зграя ворон. Їхні крила здіймали повітря, наче чорні тіні, й від того мороз ішов по шкірі.

Ніса продовжувала ставити помітки: «II», «III», «IV», «V» і тоді вона побачила.

Між деревами, у напівтемряві, темнів прохід. Наче сама земля розійшлася, щоб відкрити вузький кам’яний тунель, що тягнувся кудись у глибину. Стіни його були вологі й виблискували, ніби вкриті кристалами, хоча, можливо, це були просто краплі води. З темряви тягнуло холодом, який пробирав до кісток.

Ніса завмерла. Її серце калатало так голосно, що вона боялася — зараз воно злякає всіх мешканців лісу.

— Це воно… — прошепотіла вона, і слова розчинилися в глибині тунелю.

Зайшовши у повну темряву, вона дістала телефон і ввімкнула ліхтарик. Розсіяні промені освітили нерівні стіни, але попереду все одно панувала густа пітьма.

Вона йшла, і йшла, і йшла. Тунель здавався безкінечно довгим, а повітря — вогким і крижаним, мов сама смерть закутувала її у слизькі обійми. Ніса відчувала, як краплі води падали зі стелі їй на волосся, повільно стікали по шиї. Вона зціпила зуби й мовчки рухалася вперед.

Здавалося, минули години. Але коли вона кинула погляд на телефон, екран показував те саме — час не зрушив ані на хвилину.

«Дивно…» — холодною думкою промайнуло в голові.

І саме тоді попереду з’явилося світло. Спершу тьмяне, як від вогника свічки, потім дедалі яскравіше. Ніса пришвидшила крок, майже побігла. Серце калатало від полегшення.

Але, коли вона вийшла з тунелю, ноги підкосилися. Перед очима був той самий ліс. Ті ж самі дерева. Той самий запах сирої землі.

— Ви знущаєтеся… — з гіркотою прошепотіла вона. — Я повернулася назад.

Вона вирішила піти по своїх позначках — до самого початку. Мати не мала дізнатися, куди вона зникала. Інакше наслідки були б страшніші за будь-який тунель.

Проте, на тому самому дереві, де вона точно лишала останню цифру, не було геть нічого. Кора була гладкою, неначе ніколи не знала людської руки.

«Цього не може бути…» — з жахом подумала вона. — «Так, не панікувати. Якщо хтось виклав фото, значить, він знайшов вихід».

Вона рушила далі, намагаючись відновити шлях по пам’яті: дерево, що росте трохи вбік; далі — те, з обламаною гілкою; потім — те, що роздвоюється стовбуром. Вона все пам’ятала. Але коли дійшла до місця, де мав стояти велосипед, то застигла, не вірячи очам. Його не було.

«Невже хтось… вкрав його? Тут?..» — відчайно майнула думка. — «Тепер мені точно кінець…»

Абсолютно пригнічена, Ніса вийшла на дорогу. І тільки тепер усвідомила — це не та дорога. Вона була геть іншою. Під ногами лежала не асфальтована поверхня, а твердий, ущільнений ґрунт. По боках не виднілися домівки чи ліхтарі, лише розлогі поля, що тягнулися до горизонту. Дорога була протоптана копитами й глибокими коліями від коліс, але тих, що явно не належали машинам.

Повітря тут пахло інакше — свіжим сіном, вітром і димом, немов хтось нещодавно палив гілля. Десь далеко чувся крик птаха, не схожий на жодного з міських.

Ніса озирнулася. Серце калатало так, що хотілося бігти назад у тунель, але щось у середині зупинило її. Цікавість. Та сама, що змусила її колись відкрити сайт із незвичайними місцями.

Вона зробила крок уперед. І ще один. Стежка манила, а сліди копит і коліс вели її невідомо куди.

Ніса вдихнула на повні груди й пішла вперед.