Глава 1: Питання, яких не люблять

Ніса сиділа на даху старого будинку й дивилася, як сонце розчиняється в димі міста. Під нею місто жило своїм звичним ритмом: люди кудись поспішали, ринки гуділи, а десь далеко дзвонив вечірній дзвін. Усе здавалося правильним і впорядкованим — так казали дорослі.

Але в її голові ро́їлося одне запитання:

«Навіщо?»

Постійно кудись йти, поспішати, а кінець завжди один, думалося їй. Коли вона була маленькою, жила у звичайній сім’ї зі своїми проблемами та кризами, вчилася середньо, намагалася відповідати загальноприйнятій «нормальності». Не хотіла більш за все розчарувати батьків. Хотіла виправдати їхні мрії та надії на майбутнє: скласти іспити, піти до університету, знайти нормальну роботу, досягти успіху… Але всі ці ознаки «нормальності», ці ярлики, які повісила спільнота на її життя, були для неї неприйнятними. Як же не хочеться йти протореною доріжкою! Бо в чому тоді істина? Померти наприкінці? І яка від цього користь, і кому вона потрібна?

На телефоні засвітилися кілька пропущених дзвінків від мами. Напевно, хвилювалася. Авжеж, бо Ніса знову пропустила пари. До біса дістало все, — думалося їй. Втома лягала важким тягарем на плечі, темне каштанове волосся спадало на сірі очі, які вже наповнилися сльозами від задушливих думок.

Провівши ще півгодини в роздумах, Ніса підвелася, схопила рюкзак і телефон і рушила додому, де її чекала втомлена після роботи матір.

Двері заскрипіли та зачинилися за спиною дівчини.

— Повернулася? — роздратовано запитала матір. — І де ти була?

— Вибач, я не почула телефон, — вже не вперше за тиждень промовила Ніса.

— Я наче не дурна! — голос матері наростав. — Професорка дзвонила і сказала, що ти пропускаєш заняття. Де ти взагалі вештаєшся?

— Я повернуся на пари, обіцяю, і все здам, — втомлено промовила дівчина.

— Добре. Не хочеш — не кажи. Від сьогодні ти покарана: я особисто буду возити тебе до університету і назад, — терпець матері увірвався.

— Добре, без питань, — буркнула Ніса, намагаючись зберегти спокій.

Слова матері залишили після себе запах праски, домашнього обіду та трохи гіркоти. Ніса лише зітхнула. Байдуже. Їй було байдуже на все.

Дівчина зайшла до своєї кімнати, зачинила двері і сіла за старий дерев’яний стіл, на якому стояв комп’ютер. Лампа кидала м’яке жовтувате світло на купу книг, зім’яті блокноти та кілька фотографій, що нагадували їй про минуле літо. Вона включила комп’ютер — звук завантаження був знайомий, як старий друг.

На екрані відкрився її улюблений форум, де люди ділилися фотографіями неймовірних місць зі своїми геолокаціями. Пустелі з гарячим піском, океани з прозорою холодною водою, джунглі, де задушливий вологий туман робив повітря важким, а дикі істоти так і хотіли заманити тебе у свою пастку. Кожне фото здавалося маленьким вікном у чужий, але справжній світ.

Ніса прокручувала сторінку, вдивляючись у деталі. І раптом її погляд зупинився на одному фото — тунель, що тягнувся в темряву, ніби без кінця. Підпис під ним: «Я знайшла щось дивне».

Серце Ніси прискорилося. Це фото відчувалося іншим — не просто красивим, а… важливим. Як якесь тихе запрошення: піти далі, подивитися, що за ним ховається.

Перейшовши за геолокацією, Ніса побачила, що це місце розташоване недалеко від її дому. Проте вона ніколи не помічала в околицях жодної зеленої зони. Місто тут здавалося впорядкованим і гарно забудованим: висотні будинки й новобудови тяглися вздовж широких вулиць, а автомобілі їздили, наче виконуючи власні плани, але водночас виглядали наче порожні декорації. Повітря пахло гаром асфальту і трохи пилом, а шум машин і кроки перехожих створювали відчуття живого, але тихого театру.

Добре, що дівчина жила на першому поверсі й на вікні не було решіток. Не змінюючи одягу, вона обережно вислизнула у вікно і трохи прикрила його, щоб ніхто інший не зазирнув у кімнату.

Сівши на свій старенький велосипед, що рипів при кожному натиску педалей — чи то від старості, чи то від незмащених запчастин, — вона рушила у напрямку невідомого.

Проїхавши кілька вулиць, Ніса помітила невеликий провулок, що ховався між високими будинками.

Проїхавши його, вона опинилася у невеликій місцевості, яку важко було назвати лісом, але дерева стояли густо, їхні крони плелися над землею, створюючи затишну, майже казкову гущавину.

— Трясця… — тихо прошепотіла Ніса, коли вітер шурхотів у листі й наповнював повітря запахом сирої землі.

Телефон раптом втратив зв’язок: всі чотири смуги стали сірими, наче хтось навмисно вимкнув вишки.

Здаватися не було часу. Дороги назад не було. Зелена зона не виглядала великою, і здалося, що її можна об’їхати швидко. Проте треба було не забути помітки на деревах: Ніса підняла камінчик і нацарапала римську цифру «I» на корі одного з дерев — щоб знати, куди повертатися.

— Я тебе знайду! — вигукнула вона у тишу лісу. У відповідь пролунали лише крики ворон, що сиділи на деревах довкола, дивлячись на неї скляними чорними очима, наче світ затамував подих і чекав її наступного кроку.