...

— Лелеки, лелеки,

Куди ви літали?

— За море, далеко, —

Лелеки сказали.

(П.Воронько)

Маринка стояла у дворі та критично оглядала будинок.

Тріщин у штукатурці на стінах побільшало. Вона не рахувала, скільки було останнього разу, але й так було зрозуміло, що  майстер, який робив колись це покриття стін, мав руки з дупи чи зекономив на матеріалі.

Вікна виглядали старими і пропускали забагато холоду. Стару підлогу було б добре змінити й утеплити. Здерти шпалери, наліплені ще в нульових, вирівняти й пофарбувати стіни (особливо цього просив зачовганий передпокій), викинути радянські килими, пофарбувати меблі в біле або відправити до сараю – якщо відірвати в шафах та буфеті дверцята і приладнати сітку, там міг би жити хтось на переутриманні.

Але хто цим усім займався б? Тут потрібна чоловіча рука.

Маринка зітхнула. Чоловік залишив їй будинок, але не залишив вказівок, що з ним робити.

Біля воріт хтось затупцяв, і пес Бобчик стрімко підскочив до хвіртки – голосно виказати свою думку з приводу гостя.

Маринка все ще в задумі повернулася до воріт і пішла зустрічати клієнта.

Біля хвіртки стояла кругленька жіночка не першої юності і нервово посміювалася.

– Це ви гадаєте на Таро? Хі-хі!

– Так, добрий день, - привіталася Маринка, намагаючись бути привітною. – Заходьте, будь ласка, пса я зараз візьму на руки, він не зачепить.

Простуючи поперед жіночки в хату, вона твердо вирішила: хай там як, а от асфальт у дворі вона б заново нізащо не клала, тільки вузенькі доріжки.

Жіночка була передбачувано типовою з повторюваним набором проблем: до чоловіка не доб’єшся – не відкривається їй, діти не слухають, сусідка підлила якусь бридоту під ворота.

Маринка про себе називала таких жінок "Цифрами". Й одразу забувала про них, як тільки закінчувався сеанс. Чоловіків вона так не називала, бо з ними була інша історія. Найчастіше вона набувала образів Мазуна, Ромео і Старого Солдата. Зі Старими Солдатами працювати було найлегше: вони слухали, не перебиваючи, сиділи рівно і брали тільки те, що їм даєш. Мазуни і Ромео завжди хотіли більшого: всесвітнього співчуття, жилетки для рожевих шмарклів, обнадійливих прогнозів про те, що завтра все отримає, чим серце заспокоїться. Але - се ля ві, як-то кажуть. Дулю вам з маком, шановні, а не манну небесну.

Маринка зачинила хвіртку за Цифрою. Щось вона не в настрої сьогодні. Чи сили дурної багато, як говорила її бабуся. У будь-якому випадку, зривати злість нема на кому, живе вона сама, вільна і незалежна солом'яна вдова, сваритися немає з ким.

Жінка подивилася на призахідне сонце і поволочилася до літньої кухні - діставати з морозилки рибу і заморожених перепілок.

Усе життя до неї потрапляли різні бідолахи, які потребували допомоги і небюджетного харчування. Можливо, притягувати їх було її другим даром. Передувало ж уміння жити в такому світі, де померлі ходили серед живих, сонце і місяць були величезними щокастими обличчями, що переморгувалися між собою та з іншими небесними тілами, каміння росло, а тварини говорили. Казки й легенди ставали реальністю, й інколи Маринка не знала – звідки взялися обряди, слова чи відповіді в її голові. Десь читала? Хтось розказав? Бачила в ютубі?  Чи наснилося?

Важко було при цьому виглядати адекватною для інших і важко було грати роль соціально важливої одиниці. Щоправда, вона тридцять три роки протрималася. Навіть в аспірантурі навчалася, а потім обіймала посаду керівника відділу кадрів. Зовні все виглядало досить пристойно. Не хотілося засмучувати маму й батька - у них і так мало радощів у цьому житті. А тут іще донька - тонко обдарована особа з юннатськими нахилами.

 Сліпий їжак уже навертав кола по кімнаті: чув вечір. Удень він спокійно спав, а під вечір починав ширяти по кутках. Отримавши шмат перепілки та жменю борошняних хрущаків, він прийнявся за вечерю. Кажанчик Ася теж потроху починала ворушитися, але до неї черга ще дійде. Треба було закинути м’яса й зерна молодим гракам-безхатченкам,  які чекали, щоб стати дорослими і полетіти. Маленькому дезорієнтованому сичу треба було ще добряче виваляти шматок перепілки в пір’ї і сипнути товченого кальцію  - ціла кулінарна драма.

Але це трохи згодом: Маринці треба було владнати дещо важливе сьогодні.

Вона зайшла за загорожу у дворі і зачинила за собою дротяні дверцята. Тут було гарно. Місце, приховане за довгим цегляним сараєм, вінчане кількома сливами, здичавілим виноградом і двома кущами бузку, що майже закривали непевну сітку, яка робила вигляд, що вона модний паркан. Посередині стояв вгрузлий у землю дитячий басейн, що слугував за ставок. Оскільки його ніхто не мив і не чистив від самого березня, він уже загосподарював і хвалився дрібним таємничим життям у своїх нетрях.

Посеред басейна на одній нозі стояв Старий – лелека з облізлою від віку шиєю, який трохи недобачав. Старість у всій своїй красі. Старий-старий, а помирати не хотів: довго хворів і сидів на антибіотиках, коли Маринка притягла його додому із замерзлого ставка.

Його восьмеро братів по нещастю були тут само. Хто стояв, хто сидів на розкиданому сіні – той без крила, той без ноги і найщасливіший, Млинчик, з претензією на повернення у природу, – тимчасово без пір’я на боці та лівому крилі. Побачивши годувальницю з відрами смачного, всі гуртом кинулися до неї.