Розділ 4 .«Ревную? Ні, просто цікавлюся!» (продовження)

Аліна зачинилася у своїй кімнаті й притулилася спиною до дверей.

«Мабуть, мені не сподобалася думка, що ти можеш закохатися в когось іншого».

Максим сказав це так спокійно, ніби йшлося про погоду або про те, що в холодильнику знову закінчилося молоко.

Але Аліна знала: зазвичай він не говорив серйозно. Він жартував, підморгував, вигадував безглузді прізвиська й перетворював будь-яку побутову дрібницю на маленьку виставу.

А сьогодні…

Сьогодні він дивився на неї зовсім інакше.

— Ні, — сказала вона сама собі. — Це нічого не означає.

За дверима почувся голос Максима:

— Аліно, ти там жива?

— На жаль для тебе.

— Чудово! А то я вже подумав, що ти померла від надлишку власних думок.

— Максиме!

— Добре, мовчу. Але вечеря сама себе не приготує.

Аліна роздратовано закотила очі. Їй хотілося залишитися наодинці, розібратися у власних почуттях і, бажано, забути про існування одного надто балакучого художника.

Проте шлунок мав інші плани.

— Що на вечерю? — запитала вона, виходячи з кімнати.

Максим стояв на кухні з двома пакетами продуктів.

— Паста.

— Ти вмієш готувати пасту?

— Я вмію читати інструкції.

— Це не відповідь.

— А ти вмієш довіряти людям?

— Ні.

— Тоді сьогодні ми обоє відкриємо для себе щось нове.

Він дістав із пакета помідори, сир, вершки й упаковку макаронів. Аліна подивилася на продукти, потім на нього.

— Ти купив усе це спеціально?

— Ні, звичайно. Я випадково зайшов до магазину, випадково купив продукти й випадково вирішив нагодувати тебе.

— Ти завжди такий нестерпний?

— Лише з людьми, які мені подобаються.

Аліна завмерла.

Максим теж на мить замовк, наче сам не очікував, що скаже це вголос.

— Тобто… — почав він.

— Не треба, — швидко перебила вона. — Не намагайся викрутитися.

— А я й не збираюся.

Він усміхнувся, але цього разу не додав жодного жарту.

Аліна відчула, що їй терміново потрібно зайняти руки.

— Давай сюди ніж. Я наріжу помідори.

— Тільки не поріж палець. Мені ще потрібна сусідка, яка вміє відкривати банки.

— А тобі потрібна людина, яка навчить тебе мовчати.

— Можемо домовитися про обмін.

Вони взялися до приготування вечері.

Спочатку все йшло напрочуд добре. Максим варив макарони, Аліна нарізала овочі, а з маленької колонки на підвіконні тихо лунала музика.

Проблеми почалися, коли Максим вирішив продемонструвати свої кулінарні здібності.

— Додамо трохи перцю, — урочисто оголосив він.

— Трохи, Максиме. Не половину пакета.

— Я художник. Я відчуваю міру.

За кілька секунд він чхнув так голосно, що Аліна впустила ложку.

— Ти що зробив?!

— Додав характеру!

Вона зазирнула в сковорідку й побачила там стільки перцю, що вечеря більше нагадувала кулінарний виклик для людей, які не цінують власні смакові рецептори.

— Ми не будемо це їсти.

— Будемо. Я не дозволю продуктам загинути марно.

— Тоді їстимеш сам.

— Я знав, що ти мене покинеш у найважчу хвилину.

Аліна розсміялася.

Вона не збиралася сміятися. Чесно. Але Максим дивився на неї з таким трагічним виразом обличчя, наче щойно втратив не вечерю, а сенс життя.

Він на мить завмер, почувши її сміх.

— Що? — запитала вона.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене.

— Мені заборонено?

— Бажано.

— Шкода. А я якраз збирався сказати, що в тебе гарний сміх.

Аліна відвернулася до раковини.

— Краще стеж за пастою.

— Уже стежу.

— Максиме!

— Що? Паста під контролем. А от інші речі…

Він не закінчив речення.

І чомусь саме ця недомовленість змусила Аліну хвилюватися сильніше, ніж будь-який його жарт.

---

Після вечері вони влаштувалися у вітальні.

Максим приніс скетчбук, а Аліна взяла ноутбук, щоб переглянути проєкт квартири, над яким працювала останні кілька днів.

Принаймні так вона собі пояснювала, чому не йде до своєї кімнати.

Насправді їй було цікаво, що він малює.

Вона крадькома поглядала на його руки, на олівець, що швидко ковзав папером, на зосереджений вираз обличчя.

Максим помітив її погляд.

— Якщо хочеш подивитися, можеш просто попросити.

— Я не дивлюся.

— Звичайно. Ти просто вивчаєш мій профіль заради наукового дослідження.

— Саме так. Досліджую, як людина може мати настільки нестерпний характер.

— І які результати?

— Дослідження ще триває.

Максим повернув скетчбук до неї.

— Тоді ось тобі додатковий матеріал.

Аліна нахилилася вперед.

На сторінці був малюнок їхньої кухні. На столі стояли дві чашки, біля вікна лежала її відкрита папка з кресленнями, а на стільці висіла куртка Максима.

На перший погляд — звичайний начерк.

Але потім вона помітила дві маленькі фігурки.

Вони стояли біля кухонного столу. Одна тримала в руках чашку, інша щось емоційно пояснювала, розмахуючи ложкою.

— Це ми? — тихо запитала Аліна.

— Ні. Це двоє людей, які випадково винайшли новий спосіб знищувати макарони.

— Максиме, я серйозно.

Він подивився на малюнок.

— Так. Це ми.

Аліна провела пальцем по краю сторінки.

— Ти малював нас?

— Я малюю те, що бачу.

— І часто ти малюєш людей, з якими сваришся через холодильник?

— Ти перша.

Вона усміхнулася, але одразу спробувала приховати це.

— Тобі варто знайти нормальне хобі.

— Мені подобається моє.

Їхні погляди зустрілися.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Потім Максим раптом простягнув їй олівець.

— Намалюй щось.

— Я не художниця.

— Ти дизайнерка. Це майже те саме.

— Це зовсім не те саме!