Розділ 3. Батьки, сусіди й одна брехня

— Вони вже під'їжджають! — Аліна втретє за п'ять хвилин виглянула у вікно.

Максим спокійно сидів на дивані й гортав альбом із власними ескізами.

— Ти нервуєш.

— Я не нервую.

— Тоді чому вже десятий раз поправляєш подушки?

Аліна озирнулася.

Справді, усі подушки лежали ідеально рівно.

— Це... професійна звичка.

— Ні, це паніка.

— Максиме!

— Мовчу.

Пролунав дзвінок у двері.

Аліна глибоко вдихнула.

— Будь ласка, тільки нічого не вигадуй.

— Я саме в цьому й талановитий.

— Ось цього я й боюся.

Вона відчинила двері.

— Доню! — мама одразу міцно обійняла Аліну.

— Привіт, мамо!

— Донечко! — батько теж обійняв її й простягнув великий пакет. — Ми домашніх вареників привезли.

— Дякую!

Батьки зайшли до квартири.

І майже відразу побачили Максима.

Він чемно підвівся.

— Добрий день.

Настала тиша.

Мама повільно подивилася на Аліну.

Потім на Максима.

Потім знову на Аліну.

— А це хто?

Аліна вже відкрила рота, але Максим виявився швидшим.

— Максим.

— Дуже приємно, — усміхнулася мама.

— Мені теж.

Батько уважно подивився на нього.

— То це він?

Максим розгублено кліпнув очима.

— Хто?

— Наречений.

Аліна мало не впустила пакет із варениками.

— Тату!

— Що?

— Він не...

— Доню, не соромся.

— Я не соромлюся!

— Просто не встигла нам сказати? — усміхнулася мама.

— Ні!

— То чому ви живете разом?

У квартирі запанувала незручна тиша.

Максим кашлянув.

— Насправді...

— Це довга історія, — швидко перебила його Аліна.

— Зате дуже романтична, — почувся голос із коридору.

У прочинених дверях стояла пані Марія.

— Добрий день! — радісно привіталася вона. — Ви, мабуть, батьки нашої молодої пари?

Аліна тихенько застогнала.

— Пані Маріє...

Але сусідка вже продовжувала:

— Я одразу сказала всім у під'їзді, що вони чудово пасують одне одному.

Батьки переглянулися.

Мама засяяла.

— То це правда?

— Ні! — одночасно вигукнули Аліна й Максим.

Пані Марія лише загадково усміхнулася.

— Молоді зараз такі сором'язливі...

Вона побажала всім гарного дня й зачинила двері.

Мама повернулася до доньки.

— Аліно...

— Мамо, між нами нічого немає.

— Абсолютно нічого, — підтвердив Максим.

— Зрозуміло, — сказала мама так, що стало очевидно: вона не повірила ні слову.

Батько підійшов до Максима.

— Ну що, ходімо на балкон.

— Навіщо?

— Поговоримо по-чоловічому.

Максим перелякано подивився на Аліну.

Вона лише безпорадно знизала плечима.

На балконі батько поклав руку йому на плече.

— Любиш мою доньку?

Максим ледь не вдавився повітрям.

— Що?

— Я питаю, любиш?

— Ми знайомі всього кілька днів...

— Це не відповідь.

— Вона... дуже хороша людина.

— Це вже краще.

— І дуже розумна.

— Ще краще.

— Але ми не пара.

Батько хитро усміхнувся.

— Сину, я теж колись був молодим.

Коли вони повернулися до кімнати, мама вже встигла показати Аліні дитячий фотоальбом.

— Максиме, ходи сюди! Подивишся, яка вона була маленька.

— Мамо!

— Що? Йому ж цікаво.

— Дуже цікаво, — із посмішкою відповів Максим.

Через хвилину він уже сміявся, розглядаючи фотографію п'ятирічної Аліни в капелюсі, який був удвічі більший за неї.

— Не смійся!

— Не можу.

— Я тоді була дитиною.

— Дуже милою дитиною.

Аліна почервоніла.

Батьки переглянулися й ледь помітно усміхнулися.

Для них усе вже було зрозуміло.

Тільки самі Аліна й Максим ще вперто не хотіли визнавати, що між постійними жартами, суперечками й випадковими поглядами поступово народжувалося щось значно більше за просте сусідство.