Розділ 1. Незнайомець на моїй кухні (продовження першого розділу )

— Отже, — Аліна схрестила руки на грудях. — Давай одразу домовимося про правила.

— Уже цікаво, — Максим відкинувся на спинку стільця.

— По-перше, не чіпай мої речі.

— Добре.

— По-друге, не заходь до моєї кімнати.

— Логічно.

— По-третє, не їж мою їжу.

— А якщо вона дуже смачна?

— Особливо якщо вона дуже смачна.

Максим усміхнувся.

— Ти завжди така сувора?

— Ні. Лише коли в моїй квартирі раптом з'являються сторонні чоловіки.

— Нашій квартирі.

— Моїй.

— Нашій.

— Моїй!

— Добре, нашій моїй квартирі.

Аліна важко зітхнула.

Вона вже починала розуміти, що цей чоловік здатен довести до сказу навіть буддійського монаха.

— І ще одне, — сказала вона. — Не залишай після себе безлад.

Максим озирнувся навколо.

— Який безлад?

Аліна показала пальцем на стіл.

Там лежали чашка, печиво, телефон, блокнот, навушники, ручка, олівець, зарядний пристрій і якась дивна фігурка у вигляді дракона.

— Це творчий порядок.

— Це хаос.

— Для тебе хаос. Для мене система.

— Система?

— Так. Я точно знаю, де тут що лежить.

— А якщо я переставлю ручку?

Максим раптом насторожився.

— Не треба.

— Чому?

— Бо тоді я її не знайду.

Аліна не втрималася і засміялася.

На мить їй навіть здалося, що цей дивак не такий уже й поганий.

Але ця думка швидко зникла.

— Добре, — сказала вона. — Я йду приймати душ.

— Чудова ідея.

— І поки мене немає, не чіпай нічого.

— Я ж не кіт.

— У цьому я ще не впевнена.

Через двадцять хвилин Аліна повернулася на кухню.

І завмерла.

Її шматок шоколадного торта зник.

Той самий торт, який вона купила дорогою додому.

Той самий торт, про який мріяла весь день.

— Максиме...

— Так?

— Де мій торт?

— Який?

— Шоколадний.

— А-а-а...

Його обличчя одразу стало винним.

— Ти його з'їв?!

— Якщо чесно...

— Максиме!

— Він був дуже смачний.

Аліна дивилася на нього так, ніби подумки обирала між парасолькою і сковорідкою.

— Я попереджала тебе!

— Я думав, це спільний торт.

— Як торт може бути спільним, якщо я його купила?!

— Мабуть, тому що він лежав у спільному холодильнику.

— Це найгірша логіка, яку я коли-небудь чула.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— А шкода.

Аліна схопила подушку з дивана і жбурнула в нього.

Максим ледве встиг ухилитися.

— Тепер я розумію, чому ти живеш сама.

— А я розумію, чому тебе ніхто не витримує!

На диво, Максим не образився.

Навпаки, він голосно розсміявся.

І цей сміх раптом виявився таким щирим, що Аліна сама ледве стримала усмішку.

Лише ледве.

Бо вона все ще була дуже сердита через торт.

А ще тому, що починала помічати дещо небезпечне.

У Максима були дуже гарні очі.

І це зовсім не входило в її плани.