Ключі від неба

Мій карабін заговорив першим. Несподівано і спокійно. Коли у душі стає порожньо, як і в серці – тоді всеодно. Байдуже – чи ти, чи тебе.

         Флор скрикнув, вхопився за живіт й осів на різнокольорову гальку в струмок. З рани цибеніла густа чорна кров. Він нестямно намагався зупинити її, затискаючи лівою рукою рану, а скорцюбленими пальцями правої в агонії тягнувся до мене. Що то було? Благання про допомогу? Бажання вчепитися в мене та потягнути за собою? Хто – зна. Я мовчки стояв і дивився, як він корчиться і хрипить. А в очах, повних ненависті тихо сідає сонце.

         Тепер я був сам. Один на цьому острові серед непролазних смердючих боліт на краю світу. Сидів на гнилому корчі скусаний перекусаний комарнею з очима повними гнусу й дивився на мертве тіло Флора. Одному Богу відомо, за що він хотів відправити мене до пращурів. А зараз лежав і холонув.

         «Страшна людина цей Флор, - пригадувалися слова Глазкова. – Будь обачним. Всяке про нього подейкують. Та ніхто доладу так і не знає, хто він насправді.» Ах, Толя, Толя. Роздушило нещасного в льодохід. Не встиг навіть зойкнути. Лише мізки бризнули на кригу й розцвіли рожевими мальвами. «Піду з вами, - казав, - а мо’ бог не шулер і не кине. Пощастить збити якусь копійчину – подамся до матері в Читу. Якщо жива ще старенька.» «А я й далі маятимусь світом, - відповідав йому. – На волі. Сам по собі» Хто знав, Толю, коли більше ста років тому на возах, пішки, в столипинках везли, гнали з Полтавщини твоїх предків та засівали українськими кістками примарну далеку землю, що вони там не згниють. А сіятимуться колись зерном, самі по собі, по всьому світу. Певно, ми народ такий, якому не сидиться вдома. Який знаходить один одного, де б не були. Бо ліплені з одного тіста.

         За неписаними законами, у мертвих забирають усе, що може знадобитися живим. Я не став цього робити. Нащо мені чуже життя? Чужий бруд. Коли й сам далеко не янгол з білими пухнастими крилами на спині під вітровкою. А ще, десь глибоко в душі боявся, аби ненароком Фролове божевілля не зійшло на мене. З огидою узяв його за брезент вітровки біля голови й поволік по воді струмка до болота. В голові крутилося не переставало: « Не бажай нікому смерті. Навіть своєму ворогу, якщо не бажаєш її сам собі. Бо для неї усі ми на одне лице.» Я не священник читати проповіді. Та знаю, про що кажу. Штовхнув з перекату вниз мертве тіло. Воно ляпнуло в темну болотяну твань. Якусь мить ще трималося поверхні. Та потім трясовина ожила, забулькала навколо нього й за хвилину проковтнула. Боявся, чоботи спливуть. І доведеться багром топити їх услід за господарем. Але Флор, що за життя умів відбирати чуже й не поступатися нічим своїм, що й по смерті. «Іди, звідкіль прийшов,» - промовив байдуже й, не озираючись, подався вгору по струмку. Знову пригадався Глазков: ми йшли по льоду в одній упряжці, як альпіністи. Я попереду, Флор посередині  - Глазков позаду. Як тільки крига тріснула й полізла сторчма одна на другу ще можна було врятувати його. Та Флор ударом ножа відсік вірьовку.

- Навіщо ти це зробив, - запитав у нього згодом.

Він єхидно засміявся у відповідь.

- Шкода? Ну й дурень. Менше ротів – нам більше дістанеться.

Теперечки наївся.

Самородок справді був унікальним. Подібного я ще не бачив. Навіть уявити не міг. Трохи більший за кулак. «До кілограма, а то й більше, - міркував собі, розглядаючи золото. Колекціонери за таке викладають великі гроші.» Коли він несподівано блиснув під лопатою – я остовпів. Не повірив своїм очам. Невже?! «Флор!Дивись! – крикнув напарнику, що за кілька метрів по струмку промивав породу. «А дурням щастячко пре! – У враженого Флора лоток випав з рук. Він, наче прикипів до скали, лише тремтячими руками тягнувся до самородка. – «Оце «рижуха»! На цілий лям баксами! Не менше!»Він уже не бачив і не чув мене. Вмить для нього зникло все навколо окрім золота. Зрачки в темних циганських очах більшали й більшали. Рука мимоволі потяглася до берега за гвинтівкою. Ось він підняв її, клацнув затвором. Я, мов заворожений, дивився на нього. На щось очікував – Тільки раптом у душі стало порожньо, як і в серці…

         Ніщо так не манить своєю первісною неповторністю, не притягує так своїм божевільним магнетизмом, як золото в самородках. Особливо фатальних. Коли енергія землі творить з металу щось неймовірно фантастичне  - ліпше і досконаліше будь – якого знаменитого фахівця. Ідеш по струмку й дивишся не в небо, не перед собою, а під ноги. Така строкатість кольорів переливається у воді: Чого тільки немає. А ти з однією лише думкою в голові: «гляди, кліпне мій «риженький». Засвітиться в сонячному промінні. Зиркне на мене з – під кольорової гальки.» Побачиш. Не поспішай. Любуйся стільки захочеш. Лише відразу не бери до рук. Бо варто в жадобі доторкнутися до нього і вже не розлучилися з ним ніколи. Волітимеш будь – кого вбити, померти сам, але не втратити. З того часу він володіє тобою, а не ти ним.Бо обрав тебе. Поміркуй лишень, тисячі людей проходили цим розломом і кожен, як і ти, дивився під ноги. Та він мовчки лежав і чекав на тебе. Десятки, а може і сотні років. А навіщо?...

         З болота зненацька потягло могилою. Ніби  мертвий Флор вибрався з трясовини, підікрався нечутно зі спини і взяв мокрими пальцями за плечі. Стало зябко і холодно. «Доки горить багаття, я живу, - крутилося мені в голові. – А тільки прогавлю вогонь – болото виповзе на берег і проковтне мене.» Хрест – нахрест, кінцями до купи, виклав на середину вогнища кілька березових стовбурів. Нехай тліють. Їсти не хотілося. Не ліз кусок у горло. Перед очима ще цибеніла кров. Важко сказати чия: друга, ворога? Чи випадково супутника в пошуках щастя.

         Скільки живу, не люблю боліт і великих міст. Шум, ґвалт, гамір звідусіль. Усе навколо нестямно кипить, вариться, вовтузиться між гнилими стеблами осоки й очерету в смердючому баговинні: і змії, і вужі, і жаби, і тисячі найрізноманітніших комах, поїдаючи в пекельній метушні один одного. І лише птахство одноосібно, сонно спостерігає з  купин – гнізд за диким конвеєром смерті. Без жодної участі. Поки не зачіпають їх. А тут усе по іншому. Світ навпаки. За весь час жодного птаха в небі, жодного крику звіра. Тільки хмари комарні і гнусу час од часу хвилями накочуються з глевкого сизого туману болота. Безжально жалять і п’ють кров. Спочатку тіло розпухало. Відчайдушно оборонявся. А згодом звик. Шкіра задубіла  і вже не відчував нічого. Болото мертве, бо плодить лише упирів. І острів мертвий. Де я? В потойбіччі чи в реальності? Мабуть, у реальності. Адже ще дивлюся, думаю і якось дишу. Лише б пригадати, як потрапив сюди. Та віднайти дорогу додому.