Ключі від літа чи юшка з карася

«Ключи від літа. Чи юшка з карася»

Дарина вискочила з під’їзду з червоним обличчям, наче ошпарена! Сигналізація її електрички Зойки, як вона люб’язно називала свою маленьку електричну автівку Renault Zoe, лагідно йойкнула і блимнула фарами, коли тоненькі пальчики тендітної злючки натиснули на кнопку брелоку. Зойка, начебто, казала: я готова моя дівчинка, поїхали!

Дарина поклала важку торбу на пасажирське переднє сидіння, вмостилася за кермо і майстерно скерувала своєю манюнькою між двох великих позашляховиків, один з яких – Ромки, її чоловіка. Хоча і була спокуса влупити йому в зад, мається на увазі в зад його авто. Але все ж таки щось зупинило її від цього вчинка, який міг ще більше поглибить їх сварку.  Чи це вже не просто сварка? Ось про це вона подумає не сьогодні.

Вона скерувала електричку на проспект і, наче навіжена, пролетіла на червоний світлофор. Пригальмувати її примусив лише гучний звук клаксону байкера у сріблястому шлемі, який виїхав їй назустріч. Після цього, авто-леді, наче, отямилася, оговталася і з’їхала в перший провулок. Руки ще тремтіли, обличчя палало, серце калатало і тут Дарина відчула в кишені віброзвук телефону. На екрані висвітилося «Коханий». «Тільки не ти, зраднику» - прошипіла і  свайпнула вбік екрану «вигук», щоб не бачити того, кого ще вчора вона називала коханим. І була впевнена, що і для нього вона – кохана та єдина.

Дарина поклала на кермо схрещені руки і притулилася до них лобом. І що далі? Куди далі? До батьків - ні, бо треба було пояснювати все з самого початку. А де той початок? Вона і сама не знала. Тільки зараз, сьогодні вона почула розмову Ромки в ванній кімнаті, коли відкрила двері, щоб покласти чистий рушник. Він фліртував і домовлявся з кимось про зустріч.

Думки, питання, спогади, гіркота, дрімота…

 «Шльоп» - дивний звук перервав сон і на великому автомобільному склі з’явилася велика сіро-біла густа пляма. Якийсь мерзенний птах спорожнився прямо на її Зойку! Дарина вийшла із авто, щоб роздивитися цього гівнюка, але в густих гілках височенного дерева нічого не побачила окрім… рясно усипаної шовковиці. І тут Дарина зрозуміла, хто її врятує, вірніше, що: дача подруги з шовковицею. Вона набрала номер телефону подруги і після почутого:

• Де тебе носить? Твій Ромка вже кілька разів дзвонив і мені і Сашку, він хвилюється. Думав, що ти у нас! Що там у вас відбулося?
•  Соня, киця моя, - почала Дарина, - я обов’язково тобі все розповім, але потім.
• Ти зараз де? Не лякай мене! – лаялася подруга.
• Соня, почекай! Я з проханням: чи можна пожити трохи на вашій дачі? Ви, начебто, там рідко буваєте?
• Не те, щоб там хтось жив, але туди іноді приїжджає родич Сашка, порибалити.
• Тобто, там зайнято? – важко видохнула Дарина.
• Ні, для тебе там купа місця, - заспокоїла Соня, - і цей Ігор може і не приїде, коли дізнається, що там така чіка поселилася. А ти, взагалі, надовго в резервацію? – поцікавилася подруга.
• Поки не знаю, треба прийти до тями, багато над чим поміркувати. Ну, може на місяць чи два.
• А як твоя робота? Їздити все ж до офісу далекувато від нашого села.
• Завтра це і буде перше питання до керівника щодо віддаленої роботи. Мої деякі колеги-айті працюють на Балі с початку війни і нічо, - зауважила Дарина.
• Так, риба моя, вже майже ніч, а тобі не менше години їхати, тож рушай, - завершила бесіду подруга.

Дарина протягнула руку до гілки і зачепила пару стиглих шовковиць у долонь, а інші ягоди, які не утрималися на гілках, самі посипалися шовковичним дощем на білу футболку та блакитні джинси майбутньої дачниці.

• Цей день-пердень колись закінчиться? – вигукнула Дарина і запхнула до рота неймовірного смаку ягоди, щоб хоч чимось себе порадувати.
• Карр! – невідомо відкіля над головою з’явилася ворона, розміром з корову і ще один її ляп прилетів вже на дах Зойки.
• Ах ти гівно! – вигукнула птаху авто-леді, облизала чорні долоні, зробила глибокий вдих та різкий видих і сіла за кермо.

Їхати до дачі знайомою дорогою було нескладно. Чим далі від міста, тим менше заторів, але все рівно добралася до пункту призначення вже темною ніччю.

Дарина зупинила машину біля високого паркану, посмикала двері воріт і зрозуміла, що вона не спросила у Соні про ключи від воріт. Від дому – вона знала: на гачку, на стіні будинку, збоку. Дівчина залишила усі речі в машині і пішла оглядати найкраще місце для перетину паркану. Дякувати богу, вуличне освітлення існувало, але нічого зручнішого окрім товстої та розлогої гілки дерева Дарина не побачила. Саме те – Соніне шовковичне дерево! Вона підстрибнула, щоб дістати гілку й спертися об паркан і в саме в цей час почула чоловічий голос з того боку паркану:

• А постукати не пробували?

Від переляку Дарина сильно смикнула гілку, довге волосся, зібране в хвіст  на маківці, піднялося разом із гілкою догори і на її голову, вдруге за сьогодні, посипався шовковичний дощ.

• Ви хто? – захрипло-переляконо запитала вона і побачила голову молодика.
• Я – Ігор, родич Сашка, - він зробив паузу, щоб дівчина повитрушувала зі свого волосся перестиглі розчавлені ягоди, - він мене попередив, що сюди їде «чіка-тріка», - він так гучно посміхнувся, а його посмішка у промінцях нічного ліхтаря була така харизматична, що Дарині нічого не залишалося, як підтримати веселий нічний вайб.
• То може Ви мене пустити переночувати? – запитала вона і потерла брудні від шовковиці долоні, відчуваючи противну липкість.