Частина VІІІ. Ключниця говорить

Батькова робоча куртка прожила в їхній квартирі одну ніч і вже встигла посваритися з фікусом.

Принаймні так стверджувала Юлія.

Куртка висіла на спинці стільця біля вікна. Темно-синя тканина з протертими ліктями, біла пляма фарби на грудях, запах мастила, дерева й старого пилу — уся вона виглядала як людина, яка зайшла ненадовго, сіла мовчки й тепер чекала, коли їй принесуть чай.

Фікус Степан стояв поруч на підвіконні й демонстративно відвернув два листки від стільця.

— Він ревнує, — сказала Юлія.

Олександр стояв біля кавника й дивився на неї так, як дивляться на людину, котра щойно приписала рослині складну емоційну реакцію, але сперечатися не хочеться, бо ще не випив кави.

— Степан не ревнує.

— Ти звідки знаєш?

— Він фікус.

— Тобто ти заперечуєш його суб’єктність лише через біологічну форму?

— Я заперечую, що рослина ображається на куртку мого батька.

Юлія підійшла до вазона.

— Степане, моргни, якщо Олександр емоційно недоступний.

— У нього немає очей.

— Дуже зручно. Як у більшості чоловіків, коли треба побачити проблему.

Олександр поставив дві чашки на стіл.

— Кава готова.

Юлія понюхала свою.

— Ти хочеш примирити мене з власною смертністю?

— Це нормальна кава.

— Вона пахне так, ніби зерна перед помелом допитували.

— У тебе сьогодні надто багато метафор.

— У нас відеодзвінок із жінкою, яку називають Ключницею. Треба розім’ятися.

На столі лежав батьків лист, журнал умов зберігання, фотографія верстака й копія сторінки, де було записано:

№ 17. Любов Григорівна Пилипенко. Квартира 26. Ключ і зелена папка.

Нижче:

«Якщо папка зникне, ключ не використовувати. Звернутися до Ліди».

Зелена папка зникла.

Хтось увійшов у сектор F під чужою карткою, вимкнув камери й виніс її зі складу. Найімовірніше, це був Роман Пилипенко — син Любові Григорівни, колишній волонтер і людина, яку власна мати письмово заборонила впускати до своєї квартири.

Але підозра ще не була доказом.

Тітка Ліда називала це «формальністю для людей, які не вміють розпізнавати негідників за ходою».

Ніна називала це процедурою.

Максим — нестачею даних.

Олександр мовчав і переглядав фотографію нічного силуету так часто, ніби пікселі могли засоромитися й скластися в обличчя.

Юлія намагалася не робити з цього главу раніше, ніж почує Любов.

Виходило погано.

Вона вже знала назву.

«Ключниця говорить».

Назва сиділа в голові, постукувала о внутрішню стінку черепа й вимагала тексту, хоча жінка ще не сказала їм жодного слова.

— Ти знову пишеш у голові, — сказав Олександр.

— Я п’ю каву.

— Ти не п’єш. Ти тримаєш чашку й рухаєш губами.

— Можливо, молюся за смакові рецептори.

Він сів навпроти.

— Не роби з неї символ.

Юлія поставила чашку.

— Я ще навіть не бачила її.

— Саме тому кажу зараз.

— Ти думаєш, що я увімкну дзвінок і одразу вирішу, ким вона має бути?

— Думаю, тобі буде важко не вирішити.

— Дуже підтримує.

— Я не звинувачую.

— Ти вже навчився говорити цю фразу до звинувачення. Прогрес.

Олександр провів долонею по обличчю.

— Юлю.

Вона подивилася на нього.

Втома під очима. Волосся ще вологе після душу. Батькова тиша в його плечах і її власна настороженість між ними.

Після майстерні він спав неспокійно.

Кілька разів прокидався, дивився на куртку, потім на Юлію, ніби перевіряв, чи обидві частини минулого залишилися на місці.

Уночі вона не питала.

Просто клала руку йому на груди.

Тепер він простягнув руку через стіл.

Юлія дала свою.

— Я боюся, що ти побачиш у Любові свою майбутню героїню раніше, ніж людину, — сказав Олександр.

— Дякую, що сказав «боюся», а не «ти знову зробиш».

— Наш протокол працює.

— Не перехвалюй. Він висить на холодильнику дві доби.

— Конституції теж колись починалися з паперу.

— І швидко доходили до війни.

— У нас уже була війна за пароль.

— Не нагадуй.

Він стиснув її пальці.

— Я не думаю, що ти погана.

— Дуже романтична заява.

— Думаю, що ти голодна до історій.

— Ганна Данилівна вже використовувала цю метафору.

— Вона точна.

— А ти голодний до можливості всіх урятувати.

— Теж точна.

— Отже, двоє людей із порушеною харчовою поведінкою щодо чужих життів збираються говорити з уразливою жінкою.

— Саме тому Ніна склала питання.

На екрані ноутбука був відкритий документ.

Лише шість пунктів.

Чи пам’ятає Любов зелену папку?

Чи дозволяє передати інформацію про зникнення поліції?

Чи має Роман будь-яке право на папку або ключ?

Чи були дублікати матеріалів?

Чи дозволяє перевірити батьків журнал?

Чого вона хоче від архіву зараз?

Без запитань про травми.

Без «чому».

Без спроб змусити жінку пояснити власне життя в зручному хронологічному порядку.

Юлія перечитала список.

— Шість питань.

— Так.

— Я витримаю.

— Я не сумніваюся.

— Ти щойно сумнівався.

— Утриматися від сьомого буде складніше.

— Нестерпний.

— Живу з журналісткою.

Телефон Юлії задзвонив.

Тітка Ліда.

— Ви готові? — запитала вона без привітання.

— Майже.

— Що означає «майже»?

— Олександр готує кавою місце для поховання наших шлунків.

— Не пийте. Ганна везе пиріжки.

— Ви їдете до нас?

— Ні. Любов не хоче мене на першій розмові.

Це прозвучало незвично.

Тітка Ліда рідко вимовляла речення, у якому визнавала, що хтось може не хотіти її присутності й усе одно залишатися розумною людиною.