Частина VІІ. Майстерня, де батько зберігав не замки

Батьків верстак знайшовся в ангарі, де пахло деревиною, мастилом, мокрим картоном і чоловічою вірою в те, що будь-яку річ можна полагодити, якщо достатньо довго мовчати над нею з викруткою.

Ангар стояв на околиці Києва, за колишньою меблевою фабрикою, яку тепер ділили волонтерський склад, реставраційна майстерня та компанія, що виробляла декоративні бетонні вазони вагою приблизно з невдалий шлюб.

До входу вела розбита дорога. Глибокі калюжі лежали в ямах із самовпевненістю повноцінних водойм. Олександр об’їжджав їх повільно, але машину все одно трусило.

Юлія сиділа поруч, тримаючи на колінах батькову коробку.

Вони забрали її із сейфа вранці.

Темна картонна коробка, обмотана мотузкою, важила небагато, але Юлії здавалося, що кожен поворот автомобіля зміщує всередині не речі, а роки.

На кришці батьковим почерком було написано:

«Сашкові — після мене».

Нижче дрібніше:

«Якщо він захоче відкрити одразу — Ліда, дай йому по руках».

— Він точно знав тебе, — сказала Юлія, коли вони виїхали з двору.

— Він знав тітку Ліду.

— Це майже те саме, що знати майбутнє.

Олександр не засміявся.

Від самого ранку він був надто тихий.

Не тією тишею, яка карала.

Не тією, в яку він колись тікав.

Це було мовчання людини, що йшла до зустрічі з мертвим і не знала, чи варто готувати обійми або звинувачення.

Юлія не ставила запитань.

Принаймні перші п’ятнадцять хвилин.

Для журналістки це вважалося майже чернечим подвигом.

— Ти хочеш відкрити коробку в майстерні? — запитала вона нарешті.

— Не знаю.

— Добре.

Олександр глянув на неї.

— І все?

— А що?

— Ти не спитаєш, чому?

— Ні.

— Зовсім?

Юлія повернула голову до вікна.

— Ти зараз розчарований, що я поважаю межу?

— Трохи.

— Нестерпний.

— Живу з журналісткою.

Вона посміхнулася.

Батькова коробка лежала на колінах. Під пальцями відчувалася шорсткість старого картону. Мотузка була зав’язана складним вузлом — не таким, як на металевій коробці з ключами. Цей виглядав простіше, але Олександр учора десять хвилин розглядав його на складі, ніби батько залишив у способі зав’язування окреме послання.

Можливо, залишив.

У їхньому житті навіть вузли вже мали підозріло багато підтексту.

— Я можу потримати коробку, — сказав Олександр.

— Я тримаю.

— Вона важка.

— Не дуже.

— Ти притискаєш її так, ніби вона втече.

Юлія подивилася на свої руки.

Справді.

Пальці стискали краї надто міцно.

— Це твоя коробка, — сказала вона.

— Саме тому дивно, що ти обіймаєш її сильніше за мене.

— Я відповідаю за безпечне транспортування.

— У тебе дуже інтимна логістика.

— Не ревнуй до картону.

— Після чорного ключа я вже нічого не виключаю.

Олександр поклав руку їй на коліно.

Долоня була тепла.

Юлія накрила її своєю.

Вони їхали далі, торкаючись одне одного й коробки, яка ще не сказала жодного слова, але вже сиділа між ними третьою.

На задньому сидінні лежав їхній роздрукований «Протокол спільного проживання з людиною, яка знає твої замки». Юлія взяла його не тому, що він був потрібний у майстерні.

Просто після останніх днів їй здавалося корисним мати письмовий доказ, що вони хоча б намагалися бути дорослими.

Фікус Степан документ не підписав.

Тітка Ліда написала внизу:

«Дурня, але корисна».

Мама Юлії додала:

«Пункт про їжу відсутній. Юридично недійсний».

Олександр дописав:

«Не залишати викрутки в ліжку».

Юлія — найважливіше:

«Не вимагати повної прозорості від людини лише тому, що бачив її голою».

Сімейна конституція була недосконалою, зате вже мала поправки, опозицію й корупційний ризик у вигляді тітки Ліди.

— Ти взяла протокол? — запитав Олександр, помітививши папери ззаду.

— Так.

— Навіщо?

— Раптом доведеться нагадати, що ти не маєш права мовчати без строку придатності.

— Я сказав, що говоритиму.

— Ти сказав: «Не знаю».

— Це була відповідь.

— Це була кімната очікування, де навіть журналів немає.

— У майстерні поговоримо.

— Добре.

— Просто добре?

— Жахливо. Але я почекаю.

Олександр стиснув її коліно.

Юлія відчула, як у тілі відгукнувся звичайний дотик. Після всіх розмов про дозволи, двері й межі навіть його рука на її нозі стала питанням, хоча вони обидва знали відповідь.

Вона посунулася трохи ближче.

— Дивись на дорогу, — сказала тихо.

— Я дивлюся.

— Ти посміхаєшся.

— Мені дозволено.

— Поки що.

Власника ангара звали Левко Петрович.

Він зустрів їх біля воріт у синьому робочому комбінезоні, хутряній жилетці й окулярах, що трималися на носі лише завдяки звичці та силі волі.

Левкові було за шістдесят. Він мав великі руки, сиві вуса й вираз людини, яка не довіряла сучасним інструментам, молодим майстрам і меблям, зібраним без лайки.

— Сашко? — запитав він.

— Так.

Левко подивився довго.

— На батька схожий.

— Сьогодні мені це вже казали подумки приблизно двадцять людей.

— Я вголос. Так надійніше.

Він потиснув Олександрові руку, потім Юлії.

— А ви Юля.

— Звідки знаєте?

— Батько його казав.

Олександр різко підняв очі.

— Коли?

— Давно. Ще до всього.

— Що саме казав?

Левко поправив окуляри.

— Що є одна Юля, через яку ти або порозумнішаєш, або остаточно станеш дурнем.

Юлія повернулася до Олександра.

— І як результат?

— Дослідження триває.

— Попередні дані невтішні.