Частина V. Чужа правда в прямому ефірі

О другій сорок сім ночі гуманітарний склад мав вигляд місця, де людство зберігало речові докази власної нездатності жити спокійно.

У коридорах горіло лише аварійне освітлення. Сірі стелажі відкидали довгі тіні, коробки з підписами губили форму в напівтемряві, а старі шафи, валізи й меблі стояли так тихо, ніби домовилися не втручатися в чергову людську помилку.

Юлія й Олександр зайшли через службові двері разом із Максимом. Охоронець Сергій чекав біля столу, блідий, у спортивній кофті, натягнутій поверх форменої сорочки.

— Картка була при мені, — сказав він утретє, ще до того, як вони встигли привітатися. — Я нікому її не давав.

— Ви спали? — запитав Олександр.

— Люди іноді сплять на нічній зміні.

— Це не докір.

— У вашому голосі все звучить як докір.

— У нього обличчя таке, — сказала Юлія. — Навіть коли він просить передати сіль, здається, що сіль винна у зраді держави.

Олександр подивився на неї.

— Зараз не час.

— Саме зараз час, інакше ми всі почнемо дихати провиною.

Максим поставив ноутбук на стіл охорони й під’єднався до внутрішньої системи. На екрані з’явився журнал доступу: час, номер картки, двері, статус.

О 02:13 картка Сергія відчинила службовий вхід.

О 02:15 відкрили сектор F.

О 02:32 двері сектору зачинилися.

Сімнадцять хвилин.

Достатньо, щоб прослухати касету.

Достатньо, щоб зробити копію.

Достатньо, щоб узяти фотографії, документи або один чужий рядок і перетворити його на зброю.

— Камери? — запитала Юлія.

— Центральний сервер не має запису, — відповів Максим. — Але локальні накопичувачі могли зберегти буфер.

— Могли?

— Якщо їх не перезаписали.

— Ти говориш так, ніби заспокоюєш людину перед операцією.

— Я програміст. Ми завжди пояснюємо катастрофу умовними конструкціями.

Сергій дістав картку з нагрудної кишені.

— Ось вона. Не клонована. Не ламана. Я ввечері відкривав склад, потім зачинив. Уночі нікуди не ходив.

— Хто знає код від кімнати охорони? — запитав Олександр.

— Ніхто.

— А запасна картка?

— У сейфі адміністратора.

— Сейф перевірили?

— Адміністратор не відповідає.

Тітка Ліда з’явилася у дверях о третій нуль п’ять, у темному пальті, хустці й із термосом.

— Я знала, що без мене ви або відкриєте ще одну шафу, або посадите охоронця, — сказала вона.

— Як ви сюди дісталися? — запитала Юлія.

— Таксі.

— О третій ночі?

— Водій тепер знає історію вашого архіву, дві мої операції й чому його дружина на нього сердиться.

Сергій мовчки посунув їй стілець.

— Розумна людина, — оцінила тітка Ліда. — Одразу зрозумів структуру влади.

Вони пішли до сектору F.

Сіра шафа стояла в сухій кімнаті, опломбована після вечірньої інвентаризації. Пломба була ціла. Замок не мав видимих пошкоджень.

— Хтось міг відчинити іншим ключем, а потім поставити нову пломбу? — запитала Юлія.

— Теоретично, — сказав Максим.

— Не люблю це слово.

— Практично теж міг.

— Ще гірше.

Олександр став перед шафою. Не торкався її. Лише дивився.

Його батьків зошит і особиста коробка вже були перенесені до окремого сейфа. Касети, конверти й решта речей залишалися всередині.

— Відкриваємо? — запитав Максим.

— Без власників? — Юлія похитала головою. — Ні.

— Треба перевірити, чи нічого не зникло.

— У нас є фотографії розташування.

— Щоб порівняти, треба відчинити.

— Віра дозволила технічний доступ через воду, а не нічний обшук.

Олександр повернувся до неї.

— Якщо хтось уже був усередині, межу порушили без нас.

— Це не дає нам права порушити ще раз.

— Я не кажу, що дає.

— Ти дивишся на шафу так, ніби збираєшся переконати замок.

Тітка Ліда відкрила термос.

— Спочатку знайдіть, чи справді був хтось. Шафа не втече. У неї навіть коліс немає.

Максим зняв локальний накопичувач із камери в коридорі. Вони повернулися до кімнати охорони. Відео відновлювалося повільно.

На екрані з’являлися фрагменти: порожній коридор, мерехтіння лампи, тінь від стелажа, Сергій із чашкою, візок із коробками.

Потім — чорний екран.

Рівно о 02:11.

За дві хвилини до входу карткою.

— Камеру вимкнули раніше, — сказав Максим.

— Отже, це не збій, — відповіла Юлія.

— Найімовірніше, ні.

— Хтось знав систему.

— Або отримав інструкцію.

Олександр поклав руки на край столу.

— Хто мав доступ до внутрішньої схеми?

— Адміністратор. Охорона. Я. Двоє волонтерів із технічними правами.

— І ти.

— Я щойно сказав.

— Я не звинувачую.

— У твоєму голосі все звучить як докір, — нагадав Сергій.

Юлія ледь усміхнулася, але тривога не відступала.

На локальному накопичувачі залишився один короткий фрагмент після відновлення. Три секунди. Нечіткий силует у коридорі. Людина в темній куртці й кепці йшла до сектору F, тримаючи щось у руці.

— Збільш, — сказала Юлія.

Максим збільшив.

Зображення розсипалося на пікселі.

— Чоловік? — запитала тітка Ліда.

— Можливо.

— Жінки теж носять кепки, — сказала Юлія.

— Але так ходять переважно чоловіки, які думають, що якщо нахилити голову, камера втратить інтерес.

— Упізнаєте?

— Ні.

Силует зник за дверима.

Більше нічого.

О четвертій двадцять вони вирішили не відкривати шафу до ранку, поки не зв’яжуться з Вірою й іншими власниками. Максим заблокував усі картки доступу, змінив паролі й почав копіювати журнали.

Олександр перевірив сейф із батьковою коробкою тричі.

Юлія помітила, але не коментувала.