Частина V. Чужа правда в прямому ефірі

О другій сорок сім ночі гуманітарний склад мав вигляд місця, де людство зберігало речові докази власної нездатності жити спокійно.

У коридорах горіло лише аварійне освітлення. Сірі стелажі відкидали довгі тіні, коробки з підписами губили форму в напівтемряві, а старі шафи, валізи й меблі стояли так тихо, ніби домовилися не втручатися в чергову людську помилку.

Юлія й Олександр зайшли через службові двері разом із Максимом. Охоронець Сергій чекав біля столу, блідий, у спортивній кофті, натягнутій поверх форменої сорочки.

— Картка була при мені, — сказав він утретє, ще до того, як вони встигли привітатися. — Я нікому її не давав.

— Ви спали? — запитав Олександр.

— Люди іноді сплять на нічній зміні.

— Це не докір.

— У вашому голосі все звучить як докір.

— У нього обличчя таке, — сказала Юлія. — Навіть коли він просить передати сіль, здається, що сіль винна у зраді держави.

Олександр подивився на неї.

— Зараз не час.

— Саме зараз час, інакше ми всі почнемо дихати провиною.

Максим поставив ноутбук на стіл охорони й під’єднався до внутрішньої системи. На екрані з’явився журнал доступу: час, номер картки, двері, статус.

О 02:13 картка Сергія відчинила службовий вхід.

О 02:15 відкрили сектор F.

О 02:32 двері сектору зачинилися.

Сімнадцять хвилин.

Достатньо, щоб прослухати касету.

Достатньо, щоб зробити копію.

Достатньо, щоб узяти фотографії, документи або один чужий рядок і перетворити його на зброю.

— Камери? — запитала Юлія.

— Центральний сервер не має запису, — відповів Максим. — Але локальні накопичувачі могли зберегти буфер.

— Могли?

— Якщо їх не перезаписали.

— Ти говориш так, ніби заспокоюєш людину перед операцією.

— Я програміст. Ми завжди пояснюємо катастрофу умовними конструкціями.

Сергій дістав картку з нагрудної кишені.

— Ось вона. Не клонована. Не ламана. Я ввечері відкривав склад, потім зачинив. Уночі нікуди не ходив.

— Хто знає код від кімнати охорони? — запитав Олександр.

— Ніхто.

— А запасна картка?

— У сейфі адміністратора.

— Сейф перевірили?

— Адміністратор не відповідає.

Тітка Ліда з’явилася у дверях о третій нуль п’ять, у темному пальті, хустці й із термосом.

— Я знала, що без мене ви або відкриєте ще одну шафу, або посадите охоронця, — сказала вона.

— Як ви сюди дісталися? — запитала Юлія.

— Таксі.

— О третій ночі?

— Водій тепер знає історію вашого архіву, дві мої операції й чому його дружина на нього сердиться.

Сергій мовчки посунув їй стілець.

— Розумна людина, — оцінила тітка Ліда. — Одразу зрозумів структуру влади.

Вони пішли до сектору F.

Сіра шафа стояла в сухій кімнаті, опломбована після вечірньої інвентаризації. Пломба була ціла. Замок не мав видимих пошкоджень.

— Хтось міг відчинити іншим ключем, а потім поставити нову пломбу? — запитала Юлія.

— Теоретично, — сказав Максим.

— Не люблю це слово.

— Практично теж міг.

— Ще гірше.

Олександр став перед шафою. Не торкався її. Лише дивився.

Його батьків зошит і особиста коробка вже були перенесені до окремого сейфа. Касети, конверти й решта речей залишалися всередині.

— Відкриваємо? — запитав Максим.

— Без власників? — Юлія похитала головою. — Ні.

— Треба перевірити, чи нічого не зникло.

— У нас є фотографії розташування.

— Щоб порівняти, треба відчинити.

— Віра дозволила технічний доступ через воду, а не нічний обшук.

Олександр повернувся до неї.

— Якщо хтось уже був усередині, межу порушили без нас.

— Це не дає нам права порушити ще раз.

— Я не кажу, що дає.

— Ти дивишся на шафу так, ніби збираєшся переконати замок.

Тітка Ліда відкрила термос.

— Спочатку знайдіть, чи справді був хтось. Шафа не втече. У неї навіть коліс немає.

Максим зняв локальний накопичувач із камери в коридорі. Вони повернулися до кімнати охорони. Відео відновлювалося повільно.

На екрані з’являлися фрагменти: порожній коридор, мерехтіння лампи, тінь від стелажа, Сергій із чашкою, візок із коробками.

Потім — чорний екран.

Рівно о 02:11.

За дві хвилини до входу карткою.

— Камеру вимкнули раніше, — сказав Максим.

— Отже, це не збій, — відповіла Юлія.

— Найімовірніше, ні.

— Хтось знав систему.

— Або отримав інструкцію.

Олександр поклав руки на край столу.

— Хто мав доступ до внутрішньої схеми?

— Адміністратор. Охорона. Я. Двоє волонтерів із технічними правами.

— І ти.

— Я щойно сказав.

— Я не звинувачую.

— У твоєму голосі все звучить як докір, — нагадав Сергій.

Юлія ледь усміхнулася, але тривога не відступала.

На локальному накопичувачі залишився один короткий фрагмент після відновлення. Три секунди. Нечіткий силует у коридорі. Людина в темній куртці й кепці йшла до сектору F, тримаючи щось у руці.

— Збільш, — сказала Юлія.

Максим збільшив.

Зображення розсипалося на пікселі.

— Чоловік? — запитала тітка Ліда.

— Можливо.

— Жінки теж носять кепки, — сказала Юлія.

— Але так ходять переважно чоловіки, які думають, що якщо нахилити голову, камера втратить інтерес.

— Упізнаєте?

— Ні.

Силует зник за дверима.

Більше нічого.

О четвертій двадцять вони вирішили не відкривати шафу до ранку, поки не зв’яжуться з Вірою й іншими власниками. Максим заблокував усі картки доступу, змінив паролі й почав копіювати журнали.

Олександр перевірив сейф із батьковою коробкою тричі.

Юлія помітила, але не коментувала.

Коли вони вийшли надвір, небо вже починало світлішати. Київ мав той виснажений ранковий колір, коли ніч ще не закінчилася, але день уже пред’явив документи.