Частина ІV. Шафа, яку не мали відчиняти

Шафа чекала на них четвертий день.

Не рухалася, не дзвонила, не надсилала анонімних повідомлень і не вимагала термінової відповіді, що вже робило її вихованішою за більшість людей, із якими Юлії доводилося працювати. Вона просто стояла в секторі F гуманітарного складу — висока, сіра, подряпана, з двома металевими дверцятами й замком, який надто добре підходив до чорного ключа з биркою «Тиша».

Ніхто не перевіряв.

Принаймні офіційно.

Олександр тричі заходив до електронної картки шафи, двічі просив Максима збільшити фотографію замка й одного разу серед ночі заявив, що хоче лише «подивитися на геометрію ключового отвору».

Юлія відповіла, що саме так чоловіки зазвичай починають історії, після яких доводиться викликати поліцію, слюсаря або колишню дружину.

Він образився не надовго.

Потім вони посварилися через ковдру, помирилися через відсутність другої ковдри й заснули, лежачи настільки близько, ніби тілесне тепло могло захистити від будь-яких шаф, касет і батьківських таємниць.

Не могло.

Уранці четвертого дня Ніна зателефонувала о сьомій десять.

— Є проблема.

Юлія сиділа на кухні, загорнувшись у ковдру, й дивилася на кавник, який сьогодні варив напій із запахом мокрого картону та невиконаних обіцянок.

— У нас є конкретніша категорія проблеми? — запитала вона. — Бо загальна вже зайняла всю квартиру.

— На складі протікає дах над сектором F.

Юлія поставила чашку.

— Сильно?

— Вода ще не дійшла до шафи, але підлога волога. Треба переносити замкнені об’єкти.

— Переносьте.

— Шафа важить приблизно сто двадцять кілограмів.

— Тоді переносіть переконливіше.

— Її не можна безпечно перемістити, не перевіривши, чи всередині немає незакріплених крихких речей.

Юлія подивилася в бік кімнати.

Олександр спав.

Одна рука лежала на подушці, волосся стирчало в різні боки, обличчя було спокійним. Уві сні він здавався молодшим, майже тим хлопцем із Покровська, який стояв біля парку й цілував її так, ніби сварку можна було завершити ротом.

— Є дозвіл від власників? — тихо запитала Юлія.

— Частковий.

— Що це означає?

— Віру Сивоконь знайшли. Вона письмово дозволила відкрити зовнішню шафу для перевірки стану, але заборонила слухати її касету або копіювати запис. Ще двоє людей підтвердили, що залишали там конверти. Один дозволив опис без розкриття. Другий помер, але його донька погодилася на інвентаризацію. Щодо решти нічого не знаємо.

— Тобто дверцята можна відчинити, а вміст — ні.

— Саме так.

Юлія заплющила очі.

Ось вона — професійна мрія бюрократа: доступ, який нічого не дозволяє, і заборона, яка вимагає роботи.

— Хто на складі?

— Я, Максим, Ганна Данилівна. Тітка Ліда їде.

— Звідки вона дізналася?

— Думаю, вода особисто повідомила.

Олександр з’явився у дверях.

Босий, сонний, без футболки.

Юлія автоматично опустила телефон трохи нижче, хоча відеозв’язку не було.

— Що сталося? — запитав він.

— Дах протікає над сектором F.

Сон зник із його обличчя.

— Над шафою?

— Поруч. Треба перевірити вміст перед переміщенням.

Він мовчав кілька секунд.

— Віра дозволила?

— Відкрити шафу. Не касету.

— Їдемо.

Олександр розвернувся.

— Одягнися, — сказала Юлія.

Він зупинився.

— Я збирався.

— Добре. Бо архів і так має проблеми з особистими межами.

Олександр подивився на ковдру, під якою Юлія сиділа лише в тонкій майці й шортах.

— Ти теж виглядаєш не надто протокольно.

— Я розмовляю телефоном у власній кухні.

— У моїй ковдрі.

— Ковдра перейшла на бік сильнішого.

— Вона вночі була на мені.

— А потім зробила свідомий вибір.

Ніна в телефоні голосно кашлянула.

— Я все ще тут.

— Ми виїжджаємо, — сказала Юлія.

— Через сорок хвилин?

— Через тридцять.

Олександр уже йшов до ванної.

— Через сорок, — уточнила Юлія. — Він ще має домовитися з волоссям.

— Я все чую, — долинуло з коридору.

— Саме тому кажу правду.

Дорогою до складу почався дощ.

Не сильний, але впертий. Краплі розбивалися об лобове скло й повільно стікали вниз, перетворюючи місто на акварель, яку хтось занадто довго тримав під водою.

Олександр вів мовчки.

Чорний ключ лежав у прозорому архівному пакеті в бардачку. Його видали зі сховища під підпис ще вчора, коли стало зрозуміло, що може знадобитися технічна перевірка. Максим наполіг, щоб ключ не носили в кишені.

Юлія підтримала.

Олександр сказав, що його вже позбавляють права на особисте життя з металом.

— Хвилюєшся? — запитала вона.

— Ні.

— Ти вже сім хвилин їдеш із двома руками на кермі.

— Так безпечніше.

— Ти зазвичай однією тримаєш кермо, другою перемикаєш музику й третьою морально контролюєш мене.

— Третьої руки в мене немає.

— Моральна є.

Він ледь усміхнувся.

— Хвилююся.

— Через батька?

— Через те, що всередині може не бути нічого його.

— А якщо буде?

— Теж хвилююся.

Юлія подивилася на мокрі будинки за вікном.

— Дуже зручна ситуація. Будь-який результат травмує.

— Родинний універсалізм.

— Мама сказала б, що треба поїсти.

— Твоя мама вважає їжу рішенням усіх проблем.

— Вона пережила дев’яності, дві евакуації й мій підлітковий вік. Її метод має емпіричну базу.

Олександр зупинився на світлофорі.

— Ти хочеш відкрити?

Юлія не відповіла одразу.

— Так.

— Сильно?

— Дуже.

— І?

— І не хочу хотіти.

Він повернув голову.

— Це вже щось.

— Не хвали. Можу зіпсуватися.

— Я не сумніваюся.

Юлія простягнула руку й торкнулася його потилиці. Пальці ковзнули у вологе волосся біля шиї.