Частина ІІ. Ключ із Юліним ім’ям

Уранці Київ вирішив удавати, що він місто з нормальною погодою.

Сонце висіло над дахами чисте, майже безтурботне, світло лягало на тротуари золотими смугами, люди пили каву біля вікон, вигулювали собак і сварилися через паркування так переконливо, ніби найбільшою загрозою цивілізації залишався сусідський позашляховик.

Юлія стояла біля молодої липи у дворі й дивилася на її тонкий стовбур.

Дерево прижилося.

На кількох гілках уже розгорнулося свіже листя, світло-зелене, майже прозоре. Біля коріння земля залишалася темнішою після нічного поливу. Хтось поставив поруч пластикову пляшку з водою, хоча Юлія не пам’ятала, щоб робила це сама.

Можливо, мама.

Можливо, Олександр.

Можливо, тітка Ліда організувала таємну службу догляду за деревом і тепер керувала нею з таким самим рівнем конспірації, як колись дворовими плітками.

— Ти домовляєшся з липою? — запитав Олександр за спиною.

Юлія не повернулася.

— Попереджаю, що сьогодні місто знову спробує зіпсувати нам нервову систему.

— Думаєш, дерево відповість?

— Воно вихованіше за більшість людей. Принаймні не перебиває.

Олександр став поруч. У руці він тримав дві паперові чашки. Одну простягнув їй.

Юлія обережно понюхала.

— Це кава?

— За документами — так.

— А фактично?

— Гарячий напій із темним минулим.

Вона скуштувала.

— Несподівано нормально.

— Я купив.

— Зрада домашніх традицій.

— Я вирішив не ризикувати нашим шлюбом до сніданку.

— Ми не одружені.

— Саме тому він ще має шанс.

Юлія посміхнулася й сперлася плечем об його руку.

Олександр був у темній сорочці з закоченими рукавами. Волосся ще не встигло остаточно домовитися з гребінцем. Під очима лежали тіні після короткої ночі, але виглядав він усе одно непристойно добре для людини, яка о третій ранку звинувачувала кохану жінку в потенційному викраденні ключа.

Ключ із биркою «ЮЛЯ» лежав у архівному пакеті в його сумці.

Не в кишені.

Не біля серця.

Юлія вважала це прогресом, хоча не була певна, чи варто оцінювати довіру за відстанню між металевим предметом і чоловічими грудьми.

— Ти хвилюєшся? — запитав Олександр.

— Ні.

— Ти вже п’ять хвилин дивишся на дерево й не сказала нічого саркастичного про сусідів.

— Я економлю талант.

— Для скриньки?

Юлія зробила ще ковток.

— Для моменту, коли ми побачимо, що всередині.

— Ми ще не вирішили, що відкриватимемо.

— Ключ підписаний. Скринька внесена в старий опис. Ганна Данилівна підтвердила, що її мали передати власниці.

— Власницю ми не встановили.

— Саме для цього треба перевірити вміст.

— Перевірити — не означає прочитати.

— Я знаю.

— Юлю.

— Що?

— Ти сказала це голосом людини, яка вже придумала три винятки.

Вона повернулася до нього.

— А ти сказав це голосом людини, яка зранку прокинулася й одразу вдягнула бронежилет моралі.

— Він пасує до сорочки.

— Занадто обтислий.

— Ти розглядаєш?

— Професійна деформація.

Олександр узяв її чашку, поставив обидві на лавку й обійняв за талію.

— Домовимося зараз.

— Це звучить нееротично.

— У тебе все звучить еротично, якщо я стою достатньо близько.

— Не перебільшуй свою роль у світовій культурі.

Його долоні повільно ковзнули по її спині. Юлія відчула тепло крізь тонку тканину блузки.

— Відкриваємо тільки для ідентифікації, — сказав він. — Нічого не читаємо далі, ніж потрібно. Нічого не фотографуємо без потреби. Якщо бачимо особисте — закриваємо.

— З двома свідками.

— Так.

— Під відеозапис процедури.

— Так.

— І якщо там золото, ділимо порівну.

— Якщо там золото, телефонуємо поліції.

— Ти жахливо зіпсований законністю.

— А ти жахливо збуджена словом «скринька».

— Мене збуджує не скринька.

Вона піднялася навшпиньки й торкнулася губами його нижньої губи.

— Оце вже порушення переговорного процесу, — тихо сказав він.

— Я створюю дружню атмосферу.

— У тебе дуже вологі дипломатичні методи.

Юлія поцілувала його ще раз, коротко, і відступила.

— Ходімо. Скринька чекає.

— Оце саме мене й лякає. Ти вже приписала їй наміри.

Вони забрали чашки й рушили до машини.

Позаду шелестіла молода липа.

Юлія не оберталася, але відчувала її присутність — як відкрите речення, яке ще не знало, чим закінчиться.

На гуманітарному складі вже працювали.

Біля входу розвантажували коробки з посудом. Усередині Максим налаштовував камеру, Ніна перевіряла документи, а тітка Ліда сперечалася з Ганною Данилівною про те, чи можна вважати стару емальовану каструлю архівною цінністю.

— У неї кришка не рідна, — сказала Ганна Данилівна.

— У половини людей чоловіки не рідні, і нічого, живуть, — відповіла тітка Ліда.

— Каструля не людина.

— Зате мовчить і приносить користь. Уже дві переваги.

Максим побачив Юлію й підняв руку.

— Доброго ранку. Я підготував протокол відкриття.

— Скільки сторінок? — запитав Олександр.

— Три.

— Чому три?

— Бо Юлія сказала, що треба коротко, а Ніна сказала, що нас можуть судити.

Ніна навіть не підняла голови від паперів.

— Я сказала, що люди люблять судитися, коли бачать чужу коробку й слово «архів».

— Це майже те саме.

На великому столі лежала темна дерев’яна скринька.

Вона була меншою, ніж Юлія уявляла: приблизно сорок сантиметрів завдовжки, двадцять п’ять завширшки. Темне дерево вкрилося подряпинами, кути були зміцнені потемнілим металом. На кришці не було жодного орнаменту, лише світліша пляма, наче колись там лежала фотографія або табличка.

Замок — маленький, латунний.

Достатньо скромний, щоб не обіцяти скарбів.