Частина І. Реєстр дверей, яких більше немає

О дев’ятій ранку коробка вже мала окремий стілець.

Це сталося не тому, що Юлія вважала старий металевий ящик повноправним членом родини, хоча фікус Степан дивився на ситуацію саме так. Просто залишати коробку на столі було незручно, ставити на підлогу — небезпечно для пальців ніг, а повертати в передпокій Олександр відмовився з таким виразом обличчя, ніби там її могли завербувати сусідські капці.

Тож коробка сиділа біля вікна, загорнута в сіру тканину, замкнена, важка й підозріло мовчазна.

Чорний ключ із биркою «Тиша» Олександр поклав у внутрішню кишеню куртки.

Юлія не коментувала.

Вона лише тричі подивилася на цю кишеню, двічі — на Олександра й один раз — на кавник, який сьогодні варив каву так, ніби теж щось приховував.

— Ти можеш перестати дивитися мені в груди? — запитав Олександр, застібаючи куртку.

— Я дивлюся на ключ.

— Дуже приємно знати, що метал нарешті переміг мене в чесній конкуренції.

— У металу менше емоційних проблем.

— Але холодніші дотики.

Юлія підняла чашку.

— Не факт. Ти сьогодні зранку привітався зі мною словом «чайник».

— Я сказав: «Чайник закипів».

— Без доброго ранку.

— Ми прокинулися о третій ночі через коробку, посварилися біля ключа з твоїм ім’ям, потім мирилися так довго, що добрий ранок фізично не встиг сформуватися.

Його погляд ковзнув по її шиї, затримався біля розстебнутого верхнього ґудзика сорочки. Тієї самої, яку вона знову не повернула власникові.

Юлія відчула, як усередині прокидається тепло, зовсім не пов’язане з кавою. Вона навмисно зробила ковток і скривилася.

— Ти знову переплутав цукор із бажанням помститися людству.

— Кава без цукру.

— Тоді це чиста помста.

Олександр підійшов, забрав чашку, скуштував.

— Нормальна.

— У тебе смакові рецептори виховував наждачний папір.

— Можеш не пити.

— Не командуй моїм саморуйнуванням.

Він поставив чашку на стіл, нахилився й торкнувся губами її скроні.

— Одягайся. Ганна Данилівна вже двічі надіслала адресу й один раз уточнила, що запізнення — це «форма моральної розхлябаності».

— Вона ще страшніша за тітку Ліду?

— Вони зустрінуться сьогодні. Якщо Київ уціліє, матимемо відповідь.

Фікус Степан скинув ще один листок.

Юлія подивилася на нього.

— Ти перебільшуєш.

Рослина, як завжди, не вступала в дискусії з людьми, які не здатні забезпечити стабільний графік поливу, але постійно вимагали емоційної підтримки.

Через двадцять хвилин вони винесли коробку з квартири. Олександр ніс її обома руками. Юлія тримала батьківський зошит у сумці, ноутбук під пахвою та телефон біля вуха, бо Максим уже питав, чи потрібен сканер, камера, ультрафіолетова лампа або священник.

— Бери сканер, — сказала Юлія.

— Священника не брати?

— Якщо побачиш недорогого, бери про запас.

— У нас бюджет на техніку, а не на екзорцизм.

— Тоді Ніну. Вона вміє переконувати людей віддавати документи й не кусатися.

— Ніна сказала, що приїде після одинадцятої. А тітка Ліда?

— Уже в дорозі.

— Серйозно?

— Вона написала: «Я не дозволю двом журналістам і одному програмісту самостійно впорядковувати людське життя».

— Олександр не журналіст.

— Для тітки Ліди всі, хто ставить запитання, — журналісти. А всі, хто не ставить, — підозрювані.

Вони спустилися до машини. Коробка дзенькнула, коли Олександр ставив її в багажник.

Юлія здригнулася.

Звук переслідував її від учора. Короткий металевий хор, у якому кожен ключ вимагав окремої уваги.

— Не подобається? — запитав Олександр.

— Подобається занадто сильно.

Він зачинив багажник.

— Оце й проблема.

Юлія хотіла відповісти, але промовчала.

Не через образу. Вона ще вчилася відрізняти образу від моменту, коли інша людина просто має рацію в неприємній формі.

Це було складніше, ніж писати книжки. У книжці автор завжди міг змінити діалог, якщо персонаж поводився нестерпно. У житті персонаж зазвичай мав власні ключі від квартири й умів готувати сніданок, тому його не так просто було вирізати в редактурі.

Адреса привела їх до колишнього меблевого складу на околиці Києва.

Будівля була довга, сіра й мала вигляд місця, де колись зберігали шафи, а тепер зберігали наслідки історії. Над входом висіла вицвіла табличка з назвою компанії, яка більше не існувала. Під нею хтось приклеїв аркуш:

«ГУМАНІТАРНИЙ СКЛАД. НЕ ПАРКУВАТИСЯ. НАВІТЬ ЯКЩО ВИ ДУЖЕ ВАЖЛИВА ЛЮДИНА».

Поруч стояли дві вантажівки, мікроавтобус і старий зелений автомобіль, з якого вийшла невисока жінка в темній куртці.

Вона мала коротке сиве волосся, широкі долоні й обличчя людини, якій життя вже кілька разів намагалося щось пояснити, але не змогло підібрати достатньо переконливих аргументів.

— Запізнилися на чотири хвилини, — сказала вона замість привітання.

— Затори, — відповів Олександр.

— Затори — це коли стоїть дорога. А ви стояли вдома й думали, хто перший визнає, що посварився.

Юлія подивилася на Олександра.

— Вона точно не родичка тітки Ліди?

— Ганна Данилівна, — представилася жінка, простягаючи руку Юлії. — Ви та, яка пише.

— Залежить від того, хто питає.

— Уже не подобається.

Потиск у неї був міцний, сухий і короткий.

Олександрові вона руки не простягнула. Лише окинула його поглядом.

— Схожий.

— На батька?

— Коли мовчиш — дуже. Коли говориш — гірше.

— Дякую.

— Не за що.

Ганна Данилівна підійшла до багажника.

— Коробка там?

— Так.

— Відкривали?

— Так.

— Ліда була?

— У телефоні.

— Це не була. Це загрожувала дистанційно.

Вона дістала з кишені зв’язку ключів і відчинила двері складу.

Усередині пахло картоном, пилом, тканиною, кавою й десятками чужих домівок, складених у коробки. Уздовж стін стояли шафи, валізи, стільці, дитячі велосипеди, пакети з одягом, коробки з книжками, іконами, посудом, фотографіями й документами.