Розділ 8. Про екзорцизми у будь-яких їх проявах

*

Якщо ти повіриш в мене, то я повірю в тебе.

"Аліса в Задзеркаллі" Л. Керролл

*

Ось так воно якось і вийшло: біжу я, значить, стрибками, з підлоги на стелю і назад, від щупалець-присосок ухиляюся, намагаюся крізь скархлові нутрощі розглянути, де там сховалися останні двері. Позаду Мердо лається, переважно нецензурно та на кілька голосів. Не витримую і починаю хихикати: хто б подумав, що бути служницею – це так весело? Чи воно не завжди так? Не знаю. У будь-якому випадку, занудьгувала я вже по можливості нормально рухатися, так-так... як же хочеться повністю тавро зірвати, а не можна, не можна...

Прямо перед дверима раптом скархл з підлоги виростає, присоски в різні боки розпустивши, тут тільки перетворюватися, ще більше ослабивши печатку. І те, щоправда, неясно - чия візьме, тож треба намагатися повз ковзнути...

- Кіс-кіс... - шипить ця тварюка, і зблизька видно, що в нього око лише одне, та й те в роті. Ох вже мені ця потойбічча анатомія...

Зустрітися в польоті з Паразитом не встигаю - його згрібає лапа живої, і, вочевидь, дуже злої темряви. Йой, відчуваю, влетить мені від господаря, зовсім-зовсім влетить! З іншого боку, сам він зголосився зі мною садівника красти. За свої рішення, навіть ухвалені в стані афекту, потрібно вміти нести відповідальність - перше правило чаклуна, так тятя завжди казав. Так що тут я не при справах, ось!

Вриваюся в кімнату, кошуся на Джекі, присосками обплутаного - ну так, як же, хвороба! Виїдена скархлом повністю оболонка - ось що посміхалося мені з ліжка, невимовно радуючи щупальцем, що звисає з рота. Треба ж, а вдень здавалося, що це слина...

- Не треба... не треба... не треба... це сон, сон, сон...

Наш майбутній садівник виглядав ще більш божевільним, аніж днем: сидів у щупальцях, що обплутали його, розгойдувався туди-сюди, не розплющуючи очей. Хоча, тут найздоровіший з глузду геть з’їде, в такому-то чудовому інтер'єрі. Ось цікаво, знав він про скархла чи ні? За ідеєю, мав бачити, але ці тварюки - рідкісні майстри морочити голову.

- Гей, як тебе там! Давай, прокидайся, випливай зі свого кошмару! В нас тут, так би мовити, вакансія горить!

Ой, навіть знати не хочу, що це в коридорі так загуркотіло і загарчало. Здається мені щось, що нам час звідси йти... ох, хоч би стіна була не несуча...

- Прокидайся! - уже кричу, але щупальця пузиряться, дибляться, не пускають мене. Робити нема чого, хапаю одне з них, борючись з накотившими огидою і нудотою (мені і в істинній постаті було б бридко до цієї тварюки торкатися, куди вже там людському тілу) і креслю одне з істинних імен Темряви Передвічної, вголос давніми словами. Неохоче, з вереском, але ця мерзота розсунулася, оголюючи одне щупальце, головне, що присмокталося хлопчику до грудей. Так ось чому він увесь час кашляв...

У пам'яті сплив уривок з гримуара: "...Скархли, іменовані в різних джерелах Астральними Паразитами, Жерцями Душ, Сліпим Жахом Печер і луу-дха, є один з найнебезпечніших нечисти різновидів, оскільки вони здатні руйнувати саму суть людську і розростатися. Бувши спочатку втіленими страшними сновидіннями благословлених даром людей, ці сутності набули здатності маніпулювати людською свідомістю всіляко, звертаючись кошмарами, галюцинаціями та іншими його спотвореннями, особливо сильні вночі, коли всі або майже всі жертви скархла сплять і бачать його уві сні, підкормлюючи паразита. І чим більше в нього донорів, чим могутніші вони, тим творіння це небезпечніше. Відірвати ж донора, не вбивши його при цьому, можна лише розбудивши його – але це дуже непросто…"

Я замислилася; з усього виходить, що хлопчика треба будити, причому прокинутися він повинен сам. Та ще задачка, якщо чесно, але гуркіт, що повторився, мене якось налаштував на активний лад - заліпила хлопчику ляпаса, почала розштовхувати, перемішуючи слова нинішнього і стародавнього діалектів.

- Та вставай же ж! Підйом, нема чого зображати мерця!

- Не треба, не треба... я не хочу...

- Та прокидайся ти, ідіот!? Не розумієш, що сам же годуєш його?!

Хлопчик смикнувся, не прокинувся, але щупальце зло запульсувало. Так-так...

- Перестань боятися, - шепочу, схилившись до самого його вуха і дещицю сили в голос вклавши. - Твій страх, твої сумніви і кошмари - його їжа... Не сумнівайся, не намагайся зрозуміти світ, що тебе оточує, і наскільки він реальний - тому що, за великим рахунком, це не має значення. Ці тварюки настільки могутні просто тому, що ви їх годуєте. Розумієш?

Він зуби зчепив і затремтів дрібненько. Сильний хлопчик...

- Правильно, - шепочу, додаючи в голос ще сили - і шелесту вітру, і шелесту трави, і брязкання дзвіночків у моєму святилищі. - Ти ж не хочеш, щоб усе, що можна написати на твоєму надгробку, звучало так: був кормом для сліпої жадібної тварюки, здатної тільки жерти? Якщо ні, то йди за моїм голосом, хлопче, і – прокидайся!

Він застогнав, затряс головою, борючись із самим собою. Простір навколо нас тим часом здибився, остаточно втратив обриси палати, усміхнений Джекі, як багато разів переламана лялька на мотузочках, почав підводитися, а мене пересмикнуло від запаху гару. Очі раптом наповнили картинки з минулого, яскраві й несподівано болючі.

Ось я кружляю над степом у місячному світлі, легка і вільна, але тут обрушується сліпуча біль, пригинає до землі. Я лечу, не шкодуючи крил, біжу, стираючи лапи, але не встигаю: мій камінь зруйнований, голови образів безжально розбиті, чаші – перевернуті, а мої смертні підопічні – я пам'ятала ім'я кожного з них – мертві. І я блукаю на згарищі, знаючи, що приречена, відчуваючи, як іде сила...