Розділ 7. Про садівників і божевілля

*

— На що мені божевільні? - сказала Аліса.

— Нічого не вдієш, — заперечив Кіт. — Усі ми тут не сповна розуму - і ти, і я.

— Звідки ви знаєте, що я не в своєму розумі? - запитала Аліса.

— Звісно, ​​не у своєму, — відповів Кіт. — Інакше як би ти тут опинилась?

"Аліса в країні див" Л. Керролл

*

- Вибачте, давайте спробуємо ще раз: вам потрібний хто? - директор притулку для скорботних розумом подивився на мене з професійним інтересом.

- Садівник.

- А що вас спонукало звернутися саме до мене?

- У нас сад, так би мовити... незвичайний. Просто хазяїн будинку чаклун, тому в саду може бути... ну, взагалі все: дерева, що говорять, трава, що шепоче, статуї оживають, лабіринт знову ж...

- Розумію-розумію... Люба, а що коли ми спокійненько з вами пройдемо в мій кабінет і обговоримо ці феномени детальніше?

Зітхнула. Ну, цього слід було чекати!

- Не поспішайте кликати помічників, - кажу. - Бонні, йди сюди!

Розмотала хустки. Лікар трохи помилувався зомбі, кашлянув і відгукнувся:

- Я зрозумів, шановна. Давайте спершу визначимося: вашому господареві потрібен садівник, чи все ж таки піддослідний? Якщо останнє, завалялося у мене з парочку агресивних екземплярчиків, яких за законом в лабораторію віддати начебто й не можна, але ви не повірите - шалено хочеться.

- Дякую, звичайно, але мені справді потрібен садівник, а агресивних і без нього вистачає... Мені навпаки, хтось дуже... як би сказати... самобутній, такий, хто всьому радий і з усіма дружелюбний, потрібен. Які його при цьому відвідують видіння – справа десята, нашим деревам у будь-якому випадку буде приємно, якщо з ними постійно розмовлятимуть. Розумієте?

Погляд співрозмовника знову пройшовся по зомбі.

- Я в цілому тямущий, робота така, - кивнув лікар. - Підемо, покажу вам пару варіантів!

Моторошне, скажу вам, це місце - я аж ближче до Бонні присунулась, та по сторонах не дивитись намагаюся: дуже дивні речі може хтось на зразок мене в очах місцевих пацієнтів побачити.

- Ось, - сказав директор, показуючи на мідноволосого чолов’ягу з заячою губою та перманентною усмішкою. - Це Джекі, він хлопець добрий, просто... ну, ви розумієте.

Я покивала, чолов’яга радісно мені посміхнувся. А чи точно це була хороша ідея?

- А ти що? - раптом спитав хрипкий голос з-за моєї спини. - Що за звір? Кішка, чи що? А ні... та чому ти постійно змінюєшся?

Здригнулася, лікар заметушився.

- Ой, вибачте, шановна, у хлопчика дія зілль припинилася. Не хвилюйтеся, він прикутий!

Облизала губи.

- Я не хвилююся... Залишіть нас із Джекі? Побалакаємо трохи...

- Так. Так звичайно!

Директор пішов, а я повільно повернулася і на хлопця подивилася, який на другому ліжку лежав, намертво прикутий. Худий, з очима величезними, синіми і зовсім божевільними, довгим чорним волоссям, що в ковтуни збилося, і рисами обличчя тонкими такими, аристократичними навіть. Він губи покривив:

- Що, з'їсти хочеш? Це можна, звичайно, але даремно хвилюєшся: вони мені все одно не повірять.

- Я не їла людей... ну майже ніколи. А тепер і сама людина.

- О, зрозуміло... Пробач, я просто таких ще ніколи не бачив. А це що, правда зомбі у жіночій сукні?

- Так, - зітхаю. - Розумієш, так простіше з ним містом ходити.

- Розумію.

Сидимо, мовчимо.

- А ти... що взагалі таке? - питаю. - Як тут з’явився? Чому не втік?

- Людина, просто з даром не пощастило, та й із родичами теж. Сильно. А з’явився... Заважав декому спадщину отримати.

Я прикусила губу. Тепер, коли доля мене сюди привела, як мені залишити його тут? Адже він бачить нас, отже, начебто, свій. Якою треба бути низькою тварюкою, щоб кидати в таких ситуаціях своїх?

- Хочеш бути садівником? – кажу. - Зарплатня непогана, господар - трохи демон, дерева живі. Але тебе там ніхто не скривдить!

Він сміється у відповідь, кашляючи. Погані справи, він дуже тендітний...

- Ніхто мене не випустить звідси... Але дякую, що запропонувала.

Стискаю губи рішуче.

- А якби випустили? Чи став би садівником у демона? Спробував би зі мною потоваришувати?

Він мені в очі подивився, і там стільки надії, що поринути і завернутися можна було, і відповідь не потрібна. Я себе руками обійняла, обмірковуючи: як би це так провернути, щоб на очі Незрячому (от же ж каламбур) не потрапити? Перетворюватися не можна, силу свою випускати теж - так би зруйнувала цю богадільню вщент, а немає місця - немає проблеми. Так, якщо подумати, і з моїм будинком обійшлися колись, залишивши вмирати... Одна проблема – нічого цього не можна, а отже, безкарно можу лишень навичками демонолога скористатися.

- А що про Джекі скажеш?

- А що про нього? Хлопець хворий, змалку, тож - так собі буде садівник.