Маска та адреналін

У художній студії пахло висушеною лавандою, розчинником для художніх фарб та нудьгою.

— Лілі, люба, твої пастельні пейзажі просто чарівні. Вони такі… заспокійливі, — викладачка, пані Ольга, м'яко торкнулася плеча дівчини, заглядаючи через її коліно на мольберт. — Ти така тиха, слухняна дівчинка. Справжня творча душа.

Ліліт лагідно посміхнулася, слухняно опустивши очі, щоб приховати їхній справжній вираз. Вона акуратно, пучкою пальця розтушувала ніжно-рожеву хмаринку на папері.
— Дякую, пані Ольго. Я просто люблю спокій.

Це була брехня. Нахабна, вилизана брехня для суспільства. Ліліт ненавиділа ці рожеві хмаринки. Вона ненавиділа цей спокій, від якого її нудило щодня. Для викладачів, батьків та знайомих вона була Лілі — милою, сірою мишкою у довгій трикотажній спідниці та безформеному светрі, яка малює квіточки й боїться голосно дихнути. Це була її ідеальна маска. Безпечна клітка, яка змушувала світ дати їй спокій.

Годинник на стіні цокав неймовірно повільно. Кожен удар секундної стрілки віддавався в голові тупою монотонністю. Ліліт відчувала, як усередині неї, під цією маскою «слухняної дівчинки», задихається справжній звір. Істота, яка прагнула хаосу.

Коли заняття нарешті завершилися, Лілі звично зібрала речі, попрощалася і вийшла на вулицю. Накрапав дрібний дощ. Вона пройшла три квартали пішки, переконуючись, що поруч немає нікого зі знайомих, і звернула у глухий промисловий район.

Тут, за зачиненими дверима орендованого гаража, ховалося її справжнє життя.

Вона клацнула вимикачем. Тьмяне світло єдиної лампи вихопило з темряви важку чорну спортивну сумку та її головний наркотик — модифікований спортивний байк, повністю затягнутий у матову чорну плівку.

Ліліт скинула нудний оверсайз-светр і довгу спідницю, лишившись у тонкій термобілизні. Тільки тепер вона витягла з сумки свій справжній одяг: щільний шкіряний екіпірувальний комбінезон із захисними титановими пластинами на плечах та колінах. Одягати його на голе тіло було важко, шкіра зі скрипом сідала по фігурі, стягуючи тіло і перетворюючи милу Лілі на небезпечного нічного хижака.

Вона підійшла до дзеркала, заплела довге волосся у тугу косу і заправила її за комір. Шолом Ліліт брати не стала. Вона знала, що це порушення всіх правил безпеки, але шолом обмежував огляд і глушив звуки. А вона хотіла відчувати, як нічний вітер б'є в обличчя, змиваючи з неї залишки дня.

Вона застрибнула на сидіння, вставила ключ у замок запалювання і натиснула кнопку старту. Гараж вибухнув низьким, лютим риком чотирициліндрового двигуна.

— Поїхали, — прошепотіла вона, і її губи розпливлися в божевільній, дикій посмішці.

Нічне місто зустріло її порожніми дорогами та холодним світлом неонових ліхтарів. Ліліт різко крутонула ручку газу. Байк рвонув уперед, на мить відірвавши переднє колесо від мокрого асфальту. Швидкість стрімко зростала: 120… 160… 200 кілометрів за годину.

Світ навколо перетворився на розмиті смуги світла. Очі сльозилися від зустрічного повітря, але страху не було. Коли стрілка спідометра зашкалювала, а смерть підбиралася на відстань витягнутої руки, Ліліт нарешті дихала на повні груди. Її серце калатало у шаленому, адреналіновому ритмі. 180 ударів за хвилину. Оце було життя.

Вона летіла через головний проспект, ігноруючи миготливі сигнали світлофорів. Попереду було велике перехрестя. Ліліт збиралася проскочити його на максимальному ходу.

Раптом з-за повороту праворуч, прямо на червоне світло, на переріз їй вискочила важка вантажівка. Водій навіть не намагався гальмувати, засліплюючи її дальнім світлом фар.

Будь-яка інша людина в цю секунду закричала б від жаху, судорожно затиснула б гальма або заплющила очі.

Але Ліліт лише розсміялася. Гучно, шалено, щиро. Це був ідеальний момент, вершина адреналіну.

Вона не скинула швидкість. Вона спробувала закласти байк у максимально крутий віраж, щоб обійти багатотонну махину по дотичній, але закони фізики та мокрий асфальт зіграли проти неї. Колеса втратили зчеплення.

Удар.

Звук трощеного пластику, заліза та шум гуми заповнив ніч. Тіло Ліліт відірвалося від сидіння і злетіло в повітря. Час ніби сповільнився. Вона летіла спиною вперед, бачачи, як брудний асфальт стрімко наближається до неї. В її грудях вибухнув такий потужний заряд адреналіну, якого вона не відчувала ніколи в житті. Серце зробило останній, шалений і надто швидкий удар.

Бум.

Але замість смертельного удару об землю простір навколо неї раптом тріснув, як тонке лобове скло. Замість асфальту під її спиною розверзлася чорна безодня, прошита фіолетовими спалахами.

Ліліт не померла. Вона провалилася крізь саму смерть, забираючи свій скажений пульс в інший світ.

Падіння не закінчилося ударом. Воно просто припинилося.

Ліліт різко вдихнула, наче її легені щоправда вибухнули від нестачі кисню, і підвелася на ліктях. Замість мокрого міського асфальту під її долонями була суха, майже чорна земля, покрита дрібним гострим камінням.

Вона швидко оглянула себе. Шкіряний комбінезон був цілий, титанові пластини на місці, жодної зламаної кістки. Навіть синяків не було, хоча секунду тому вона летіла шкереберть із байка на швидкості під двісті кілометрів.

Ліліт підняла голову і замість страху відчула, як її губи знову розпливаються в посмішці.

Небо над нею не було чорним чи синім. Воно палало брудним, криваво-багровим кольором, а замість хмар його прорізали довгі фіолетові тріщини, схожі на ті, крізь які вона щойно провалилася. Навколо височіли силуети будівель, але вони виглядали химерно: суміш готичних шпилів, іржавих металевих конструкцій та неонових вивісок, що миготіли чужою, ламаною графікою. Повітря пахло озоном, паленим залізом і чимось солодкувато-гнильним.

— Ну точно не художня студія, — прошепотіла вона, підводячись на ноги.

Раптом тишу розірвав звук, який змусив Ліліт підібратися. Це був рев двигунів. Але не звичайних, а якихось надривних, що супроводжувалися свистом і шипінням, ніби замість бензину там палилося щось живе.