Розділ 18. Втеча з підземель

Підземелля графа Альберто були лабіринтом темряви та холоду. Вузькі кам'яні коридори, вимощені вологими плитами, здавалися нескінченними. Соня, прикута ланцюгами до кам'яної стіни, відчувала, як її сили слабшають з кожною миттю. Її сукня була подерта, а волосся спадало неохайними пасмами. Вона знала, що Марк не залишить її. Їхній зв'язок, який народився посеред небезпеки та випробувань, був набагато сильнішим за будь-які фізичні перешкоди. Соня зробила глибокий вдих, намагаючись зберегти спокій і віру. Марк же в цей час готував план визволення. Він дізнався, що в підземеллях працюють не лише люди графа Альберто, а й невільники – люди, яких свого часу примусово забрали з різних куточків світу. Серед них були ремісники, селяни, навіть дрібні аристократи, які свого часу потрапили в немилість. План визволення народився несподівано. Марк познайомився з Ернестом –ковалем, який років п'ять тому був захоплений людьми графа під час чергового набігу на прикордонні села. Ернест знав підземні ходи краще за будь-кого. – Є таємний прохід, – прошепотів Ернест, нахилившись до Марка. – Його збудували ще за часів діда теперішнього графа. Він веде назовні, до лісу. Але дістатися туди майже неможливо. – Майже – не означає зовсім неможливо, – відповів Марк. Окрім Ернеста, до плану приєдналися ще троє підземних в'язнів: Катерина – колишня служниця з палацу, який свого часу дізналася забагато; Роберт – мандрівний торговець, якого граф запідозрив у шпигунстві; та Фелікс – старий солдат, що колись служив у війську, але відмовився коритися наказам. План дії був простим, але ризикованим. Вони мали створити відволікаючий маневр, щоб охорона була зайнята, і в цей час дістатися до камери, де тримали Соню. Ернест знав розташування охоронців, їхні графіки чергування та слабкі місця в системі безпеки. Вночі, коли підземелля поринали в особливу тишу, вони почали діяти. Роберт імітував бійку в одному з коридорів, привертаючи увагу охорони. Фелікс у цей час перетинав внутрішній двір, створюючи плутанину. Марк і Катерина мали безпосередньо визволити Соню. Коли Марк нарешті побачив Соню, його серце стислося. Вона виглядала виснаженою, але її очі горіли незламним вогнем. – Я знала, що ти прийдеш, – прошептала вона.

 Визволення було не простим. Їм довелося маневрувати вузькими коридорами, уникати сторожу, використовувати найменші тіні. Катерина, яка свого часу працювала в палаці, знала кожен закуток. Раптом їх помітили. Спалахнув крик, загриміли кроки. Марк встиг схопити Соню на руки і кинутися в темний коридор, який показав Ернест. – Сюди! – крикнув коваль. Позаду лунали постріли, брязкіт зброї. Марк відчував, як Соня міцно трималася за нього, її серце билося так само часто, як і його власне.

Ланцюги ще погойдувалися на стіні, віддаючи глухим брязкотом у темряві підземелля. Повітря було важке, насичене сирістю та попелом. Десь позаду долинали віддалені крики вартових – їхня втеча не залишилася непоміченою.

Марк важко дихав, підтримуючи Соню, яка ледве трималася на ногах.

— Ще трохи, — прошепотів він, стискаючи її тремтячі пальці у своїх.

Соня не відповідала. Вона була виснажена, після всіх тортур і днів у неволі її сили закінчувалися. Але вона все одно йшла вперед, навіть коли ноги підкошувалися.

— Нам потрібно знайти вихід, — сказав Марк, оглядаючи вузький кам'яний прохід.

— А якщо його немає? — прошепотіла Соня.

Марк зупинився і різко обернув її до себе.

— Не смій так говорити, — він нахилився ближче, заглядаючи в її затемнені очі. — Ми не пройшли через усе це, щоб здатися зараз.

Соня ледь помітно усміхнулася, але її губи затремтіли.

— Марку…

Він не дав їй договорити.

Не думаючи, він обійняв її, притискаючи до себе так, ніби боявся, що вона зникне, якщо він відпустить.

Соня здригнулася, але не відсахнулася. Вона просто сховала обличчя у його плече, вдихаючи запах диму, крові та… чогось знайомого, того, що стало для неї безпечним місцем серед хаосу.

— Ти врятував мене, — прошепотіла вона, її пальці вчепилися в тканину його сорочки.

— Я завжди рятуватиму тебе, — відповів Марк, стискаючи її ще сильніше.

Соня підняла голову, їхні погляди зустрілися.

Марк міг би сказати ще щось – щось важливе, щось значуще, але не встиг.

Вона нахилилася ближче. Її губи ледь торкнулися його в куточку рота – не впевнено, не до кінця усвідомлено, але цього дотику вистачило, щоб у Марка перехопило подих.

Він хотів відповісти, але саме в цей момент у далекому кінці тунелю пролунав звук – хтось наближався.

Соня різко відсторонилася, ніби прокинувшись від забуття.

— Нам треба йти, — хрипло сказала вона.

Марк провів пальцями по своїх губах, які ще відчували її дотик, і кивнув.

— Так, — його голос був тихим, але рішучим.

Вони схопилися за руки та зникли в темряві підземелля, знаючи, що ця втеча змінить усе.

Але одне залишалося незмінним – більше між ними не було бар'єрів.

Тепер вони належали один одному.

 Таємний хід був вузький і низький. Доводилося майже повзти. Вони просувалися повільно, але впевнено. Позаду чулися переслідувачі, але тунель звивався і звужувався, ускладнюючи їм шлях. – Ми майже звільнилися, – прошепотів Ернест. І в цей момент попереду з'явилося світло. Справжнє, природнє світло лісу. Свобода була зовсім близько. Але чи назавжди вони звільнилися від графа Альберто?