Розділ 17. Спогади графа

Кабінет графа Альберто був сповнений тишею та таємницями. Важкі штори приглушували денне світло, а старовинні меблі зі щільного темного дерева створювали атмосферу глибокої секретності. На стінах висіли карти невідомих земель, стародавні рукописи та портрети предків роду Альберто. Граф сидів у глибокому шкіряному кріслі, перед ним лежав старий щоденник його діда – Себастьяна Альберто. Його пальці обережно торкалися пожовклих сторінок, немов боячись пошкодити крихку історію роду. Спогади линули в минуле, повертаючи його до подій майже тридцятилітньої давнини... Себастьян Альберто був не просто аристократом. Він був мисливцем за знаннями, дослідником, чия допитливість виходила далеко за межі традиційних уявлень про світ. Ще замолоду він зрозумів, що реальність набагато складніша, ніж здається на перший погляд. Одного разу, під час експедиції в гірські райони Центральної провінції, Себастьян натрапив на стародавній монастир, майже повністю зруйнований часом. Між камінням  він знайшов металеву скриньку, оздоблену дивними символами, яких не знав жоден місцевий археолог. Розшифрувати написи на скриньці йому допоміг старий чернець – останній представник таємного ордену, який зберігав знання про портал між світами. Чернець розповів легенду про те, що колись люди вільно подорожували між реальностями, але внаслідок воєн та зловживань магією такі переходи були назавжди заборонені. «Існує три основні портали, – говорив чернець, – Один у горах, інший під землею, а третій... третій ховається там, де його ніхто не чекає». Себастьян записав кожне слово. Він розумів: це набагато більше, ніж просто легенда. Це могло бути ключем до абсолютної влади. Роками він вивчав знайдені матеріали, поєднуючи уривки інформації з різних джерел. Його син – батько теперішнього графа Альберто – продовжив справу батька. І тепер цю естафету прийняв сам Альберто. Альберто знав: портали – це не просто прохід між світами. Це механізм, який може змінити весь існуючий порядок. Той, хто контролює портали, контролює реальність. Спогади про розмову з чернцем досі були живими. Старий говорив про небезпеку зловживання силою, про те, що люди не готові до такої могутності. Але для Альберто влада завжди була важливішою за будь-які моральні обмеження. «Ти не розумієш справжньої природи світів, – казав тоді чернець. – Кожен перехід руйнує щось більше, ніж просто фізичний простір. Він руйнує саму тканину реальності». Альберто посміхнувся. Старі перестороги завжди здавалися йому забобонами. Він був раціоналістом, людиною, яка не вірила в містику. Але артефакт, знайдений його дідом – той самий ключ, за яким він тепер полювалює і який захищають Соня та Марк, – був набагато складнішим від звичайного механізму. Це було щось більше, ніж просто технологія. Це було знаряддя, здатне змінити світи. Тепер, коли Соня опинилася в його полоні, а Марк десь намагався її врятувати, Альберто відчував, що наближається до мети свого життя. Покоління за поколінням його рід збирав інформацію про портали, і тепер настав вирішальний момент. Він знав про дівчину набагато більше, ніж здавалося. Леонард – її батько – був не лише вченим. Він був хранителем знань, які прагнув захистити від таких, як Альберто. Але граф завжди був на крок попереду. На столі лежала карта, усіяна позначками та нотатками. Червоні лінії з'єднували різні точки, утворюючи складну мережу потенційних порталів. Кожна лінія – це можливість, кожна точка – потенційний перехід між реальностями. «Влада, – прошепотів Альберто, – завжди належить тим, хто наважується її взяти». І він був готовий взяти її будь-якою ціною.