Розділ 16. Палац графа Альберто

 Темні стіни палацу графа Альберто здіймалися понад містом Ельмонт, немов величезна кам'яна потвора, що готова була проковтнути все навколо. Соня сиділа в холодній кам'яній камері, її руки були скутені важкими металевими ланцюгами. Спогади про швидку та несподівану атаку досі крутилися в її голові. Це сталося миттєво. Вони з Марком саме планували черговий крок у своїй небезпечній подорожі, коли загін солдатів графа Альберто оточив їх. Марк намагався чинити опір, але переважаюча кількість ворогів зробила свою справу. Її схопили, не давши йому жодного шансу на порятунок. Тепер вона була в полоні, а Марк... Невідомо, що з ним. Чи живий він? Чи зможе її врятувати? Соня розуміла, що лише від неї залежить її подальша доля. Важкі кроки біля дверей камери змусили її насторожитися. Клацання замка – і двері повільно відчинилися. На порозі стояв сам граф Альберто – високий чоловік років п'ятдесяти, з гострими рисами обличчя та холодними сталевими очима. – Добрий день, панно Соня, – промовив він крижаним тоном. – Нарешті ми зустрілися віч-на-віч. Граф був одягнений у розкішний темно-синій камзол, оздоблений срібними нитками. На його руці виблискував перстень з величезним смарагдом. Кожен його рух випромінював владу та впевненість. – Ви марно сподіваєтесь мене залякати, – відповіла Соня, намагаючись приховати страх. – Мій батько завжди казав, що справжня сила – не в погрозах, а в знаннях. Альберто посміхнувся – холодна, майже хижацька посмішка. – Твій батько професор Леонард багато чого не розповів тобі про справжню природу порталів між світами. А я маю всю необхідну інформацію. Він наблизився впритул, і Соня відчула запах дорогих парфумів та чогось металевого – то були залишки старовинної магії, яку він, очевидно, вивчав. – Що вам від мене треба? – запитала дівчина. – Ключ, – прямо відповів Альберто. – Ключ, який може відкрити портали між світами. Ключ, що дасть мені абсолютну владу. Години минали, і Соня зрозуміла, що її стратегія має бути обережною. Граф Альберто не просто звичайний аристократ – він мав глибокі знання про артефакти та приховані світи. Кожне його слово було продуманим, кожен рух – розрахованим. – Ти думаєш, що знаєш про ключ більше, ніж твій батько? – запитав Альберто, присівши біля неї. Соня відчула легку провокацію в його голосі. Вона знала – зараз важливо не видати жодної слабкості. – Мій батько присвятив життя дослідженням, яких ви не уявляєте, – відповіла впевнено. Раптом двері камери різко відчинилися. На порозі з'явився молодий офіцер у формі графських охоронців. – Пане графе, – доповів він, – ми маємо новину про хлопця, який був разом із полоненою. Серце Соні стиснулося. Марк. Що з ним? – Доповідай, – холодно наказав Альберто. – Наші люди помітили його біля центральної брами палацу. Здається, він планує щось зухвале. Граф посміхнувся – хижа, майже тріумфальна посмішка. – Марк не здасться так легко, – прошепотіла Соня до себе. І справді, десь зовні розгорталася друга частина їхньої драми. Марк, дізнавшись про полон Соні, не міг залишатися осторонь. Його план був простий і водночас божевільний – проникнути в палац графа Альберто та врятувати дівчину. У темряві навколо палацу він обережно пересувався, використовуючи всі навички, яких навчився за час подорожей. Старі кам'яні мури мали безліч секретів, і Марк намагався знайти найменшу можливість проникнення всередину. Його руки стискували старовинний ключ – єдиний артефакт, який міг стати йому в пригоді. Він не знав точно, як використати ключ, але відчував: зараз головне – врятувати Соню. Несподівано біля однієї зі стін він помітив вузьку щілину – давній підземний хід, замаскований густим плющем. Марк обережно розсунув гілля і виявив вузький прохід. – Це може бути моїм шансом, – прошепотів він. У цей час у камері Соня продовжувала протистояння з графом Альберто. – Ви марно сподіватиметеся отримати від мене інформацію, – сказала дівчина. – О ні, – посміхнувся Альберто, – у мене є дещо набагато ефективніше, ніж допит. Він витягнув старовинний пергамент, на якому були якісь дивні символи. Соня одразу впізнала стародавню мову, якої навчав її батько. – Ритуал зв'язування, – прошепотіла вона. – Давня магія контролю. – Саме так, – відповів граф. – Ти станеш моїм інструментом, дівчино. Марк тим часом просувався підземним ходом. Темрява була майже непроглядною, але він знав, що наближається до мети. Десь попереду мали бути камери палацу. Раптом позаду почулися кроки. Хтось ішов тунелем слідом за ним. – Соне, – прошепотів Марк, – я йду...